Рік 2245 - Людмила Коваленко
«Колонка! — зрадів він. — Колонка… Це було близько від колонки… і від річки… Так, так… треба йти до колонки і взяти таблетки — і тоді вже шукати бомбу», — нагадував він сам собі, почуваючи, що напруження і дика радість останніх годин зникають і якась втома і нехіть пливе на нього від цього покинутого, забутого місця.
«Тримайся, Іване, тримайся! — напучував сам себе. — Тепер ще тільки трошки витримати — і ти вже пан… Над усіма ними пан! Тримайся!»
Він розсував гілки, що дряпали його обличчя, переступав через невеличкі кущі, продирався через великі… Почував, як кров теплим струменем тече по його ногах, і від того ставало легше, ніби від присутности когось живого… Нарешті побачив колонку. Тремтячими руками відкрив скляні дверчата. У заглибленні, де в інших місцях завжди знаходив таблетки — не було нічого. Колонка була порожня. Більше того — колонка була мертва. Стояла тиха і покинута. Не було грізного гудіння, не було тремтіння скутої, але невгамованої сили… Була тільки тиша і спокій.
Іван дико розглянувся навкруги. Йому здавалось, що якісь очі дивляться на нього, що хтось підстерігає його, що якісь вороги причаїлися за кущами і тільки чекають, щоб він ворухнувся.
«Літак! — промайнуло йому блискавкою в голові. — Вони можуть украсти літак!»
Забувши про голод, забувши про таблетки, навіть забувши про бомбу, він кинувся назад, до літака, не розбираючи дороги, падаючи і знову підводячись, кидаючись грудьми на кущі і обличчям на гілки дерев… Біг захеканий і зляканий, поки не вибіг назад на полянку будяків і не побачив там літака, що по-старому тихо гудів заведеним мотором.
Ледве мав силу добігти до нього і упав на сидіння, важко дихаючи і вчепившись руками за кермо. Так і заснув.
Коли прокинувся — навколо була по-старому тиша, тільки в ній не було нічого страшного чи грізного. Сонце мирно світило на полянку і на нього, пташки стрибали по деревах, весело перегукуючись, ніби вітаючи одна одну з добрим ранком. Легенький вітерець переганяв легенькі бганки по тихій воді басейну.
Іван почував себе слабким, але спокійним. Стара певність себе вернулася до нього, і він повільно, але твердо рушив уперед: шукати бомбу.
«Два дуби праворуч, дві сосни ліворуч», — твердив він собі, і незабаром побачив їх. Розрослися вже великі, але так само стояли, як дві пари вартових на сторожі його бомби. А за ними, тиснучись один до одного, переплівшися гілками і виставивши колючки, — міцним, нерозривним колом стояли кущі шипшини.
— Стережуть, — засміявся Іван хрипко — і сам озирнувся на свій голос. — Стережуть. Молодці! Добре стережуть!
Він рушив на кущі. І тільки тоді зрозумів, що вони стережуть бомбу від нього самого. Що йому треба буде прорватися своїм власним тілом, своїми руками, знищити оце коло, розірвати ці гілки, поламати ці колючки… Пробитися крізь цю сторожу, за якою лежала його зброя. І він почав пробиватись. Власне, не пробиватись, а поступово і методично ламати одну по одній гілки шипшини, відгинаючи їх убік, крутячи їх гнучку і гладеньку поверхню, розриваючи внутрішні волокна. Він відкидав одну гілку для того, щоб на її місці зараз же висунулась інша, така сама гнучка, гладенька, така сама жива і еластична. Кожну треба було викручувати, згинати, смикати в різні боки і рвати. Колючки кололи його, гілки виривались і хльостали його по обличчю, ослаблі руки тремтіли — але він все згинав, крутив, одривав і відкидав.
Спочатку він робив це із злобою і витрачав непотрібно багато сили. Потім слабість перемогла, і він ламав механічно, майже несвідомо, забувши, чому саме мусить він ламати ці гилки, — але твердо знаючи, що ламати їх він мусить.
За цілий перший день він проламав собі дорогу серед молодшого покоління шипшини. Коли звечоріло, впав знеможений неподалік від кущів і тут же заснув, вже не думаючи ні про літака, ні про небезпеку.
Коли прокинувся на другий день, відчув, що тіло йому слабне і хотіло б лежати непорушно отут на траві. Але розум ясно знав, що він мусить встати і ламати шипшини — і він встав і підійшов до них. Тепер він дістався до старшого кола, що виставило проти нього товсті гілки і великі колючки. Ці гілки були також повні соків, також гнучкі і живі. Вони не хотіли вмирати, вони тримали міцно свої волокна, вони заганяли свої колючки Іванові в тіло, так часто, що він перестав виймати їх. Опівдні Іван упав і заснув знову, і уві сні бачив себе, як він стоїть на варті неподалік Києва, і чийсь суворий голос грозить йому: «Заснеш на посту — застрелю, як собаку!». Звичний давній страх перед карою і впоєний з дитинства послух змусили його підвестися через яких дві години сну і знову почати свій бій із шипшинами.
На третій день він іще ламав їх. Ламав із напівзаплющеними очима, сонно похитуючись, не відхиляючись від колючок, не звертаючи уваги на гілки, що стьобали його груди, руки і обличчя. Коли вже не мав сили відкрутити якусь гілку, нахилявся до неї і перегризав її зубами. Гіркий, неприємний сік часом проходив йому до шлунка, від чого його корчило спазмами, і він присідав на землю і огортав живіт руками, намагаючись зігріти його і тим заспокоїти біль. Потім знову вставав і знову тягнув до себе гілку, щоб зламати і зігнути її.
Він так був заглиблений у самий процес ламання, що навіть не помітив, що дійшов уже до середини кола, де тільки молоденькі, кволі кущики стирчали при землі, заглушені дужим корінням старих. Він дивився кілька хвилин на невеличкий, півприсипаний старим листям предмет, що лежав на розвилині двох гілок,
