Рік 2245 - Людмила Коваленко
— Як же ти їх зорганізував?
— А, брат, то треба уміти… Але Іван уміє, ти не бійся, Іван усе вміє, — плескав він поблажливо Джека по плечі. — Я тобі й тут усе зорганізую, дай тільки нам від оцих Очетів визволитися… Ти пам’ятай оце слово: визволення! Це, браток, чудове слово! Кращого й не знайти, якщо хочеш щось собі зорганізувати… Іще у передостанню війну — ми її Другою Світовою звали, — так ми тоді нічого іншого не робили, як тільки визволяли… Австрію визволили, Польщу, чехів також, ну а про румунів і мадярів і говорити нічого — тих ми одним дихом визволили… А тоді ще половину Німеччини! От, браток, було життя! Я собі тоді в Чехах радіо зорганізував, а в Австрії — годинники. Аж три — один срібний, до ланцюжка, а двоє золотих, на руку… То були годинники, во!
— Як ти так любиш годинник, так тобі наші ювеліри напевно можуть зробити, — запропонував Джек. — Хочеш, я поговорю з моїм Очетом.
— Навіщо мені твого Очета? — кривився Іван. — Мені тільки дай моє діло зробити, дай тільки цих людей розворушити, що вони від Очетів мають визволитись, і що саме я… е-е-е, ми з тобою можемо визволити, — так твої ювеліри самі до нас прибіжать і найкращі годинники тобі принесуть…
— Навіщо мені годинник? — засміявся Джек. — Ти забув, що я ледачий — я за часом не стежу… Тепер взагалі люди часом не цікавляться — нікуди їм спішити не треба, ніхто їх нікуди не жене…
— І погано, — говорив Іван, захлинаючись від почуття, що він уже має владу бодай над однією цією людиною. — Погано, браток! Люди мусять жити за годинником, іти на працю за ним, і вертати з праці… їсти в ту саму годину, і слухати радіо разом… На все мусить бути свій час і регламент! Інакше люди тобі так розпаскудяться, такі стануть свавільні, що ти їх у руках не втримаєш! Е ні, браток, щодо того, як треба з людьми поводитись, так ти мене слухай!.. Я знаю… Я колись полонених на Сибір одвозив — от коли я завів порядок! Поворухнутись боялись… та що там поворухнутись! — глянути вбік не сміли!.. Коло нього його рідний брат падає, бо вже далі йти не може, а він і не гляне — дивиться вперед і йде! Бо знає, що і йому тут же каюк буде! От, брат, де була дисципліна!.. Нічого, підожди, ми і тут її заведемо… Навіть без великого труду… Ваші люди — ніжні, легенькі люди… Ми таких живо приструнимо!..
— А навіщо ж нам їх приструнювати? — питав Джек.
— Як навіщо? Щоб вони нас слухались! Як же ми будемо ними правити, коли не буде страху?.. Ні, брат, без страху нема послуху…
— А от наші люди слухають поради Очетів, а в них нема перед ними страху.
— Ат, що ти мені все — Очети та Очети… Вони хитрі, вони людей обкрутили, то тепер можуть бути добренькими… А підожди, як вони побачать, що ми їх владу скидаємо… го-го, побачиш, скільки у них злоби виявиться… Ніхто, брат ти мій, влади з рук випускати не хоче…
— Та наші Очети зовсім за владою не женуться… Як перестає їх життя цікавити — вони й одходять у гори… І нічого… не плачуть ні за якою владою. Навіть раді!..
— Е, порівняв, — покрутив головою Іван. — Звичайно, як уже такий старий гриб почуває, що тратить силу, то й ховається від людей!… Але, мабуть, і звідти ще доглядають… мабуть, мають скрізь своїх підручних!.. Не кажи мені — я ці діла добре знаю… На моїй пам’яти, — а я тоді недовго і прожив, — так на моїй пам’яти сотні людей були розстріляні, щоб владі не перешкоджати, щоб влади не відібрати… Та це таких, найбільших… А дріб’язку того — ого-го, брат, мільйони погинули!..
— Але у нас тут ніхто нікого не розстрілює… ніхто нікого не боїться… Навряд чи ти у нас владу здобудеш, — так само покрутив головою Джек, ніби передражнюючи Івана. — Любити тебе люди не люблять… Боятись тебе теж нема чого!.. Не мати тобі, тут, браток, влади, — вже одверто сміявся і перекривлював він.
Власне оцей сміх і підбив Івана. Коли б Джек серйозно доводив, що Іван не може запанувати в новому світі, — Іван ще б стримався з своїм секретом… Може, роззлостився б, був би ображений — але промовчав. Але щоб оцей Джек, який так покірно слухав його, який, здавалося, був уже цілком у його владі, під його впливом — щоб тепер цей Джек сміявся з нього і перекривлював, — цього Іван не міг знести… Він забув всяку обережність, не дбав про наслідки, не думав про майбутнє. Із рук його виривалася єдина людина, якій він, Іван, показав себе в повній своїй минулій силі! Виривалася, бо думала, що часи змінилися, що тепер уже Іван не має зброї, не має погрози над людьми… Виривається, бо боїться своїх Очетів більше, ніж його, Івана… Її треба було зберегти, цю людину — затримати, приборкати, залякати так, щоб уже ніколи, ніколи не посміла вона навіть в думках сумніватися чи критикувати його, Івана!
— А почім ти знаєш, що вам не треба мене боятися? — повільно і роздільно сказав Іван, з насолодою дивлячись, як усмішка зникла з Джекових очей і замість неї там сідає напруга. — Ми не вміли ще літати отак, як ви… і не виробляли ніяких дурацьких таблеток замість людської, порядної їжі… Але щоб убивати… ого-го, брат! Щоб убивати, ми таких речей наробили, що вам і не снилось! Та чого ж я сюди летів… отоді, коли заснув у снігу? Думаєш, бавитися тут у свободу я летів? Ні, браток, то наші газети писали про визволення тутешніх робітників… Америка тоді ця країна звалася… Але я летів не на визволення… Я віз їм туди таку штучку, що від неї цілі міста зникали, як наче їх і не було!
— Я це бачив… нам Очет показував
