Рік 2245 - Людмила Коваленко

— Але ж вони нічого не наказують мені, — пояснювала Марія. — Я можу вибрати сама, своєю волею… Я вже он скільки часу вибирала, поки наважилась… Ніхто нічого мені не нав’язує… То все моя власна воля…

— Ви надто багато числитеся з вашою власною волею, — цідив Юрко крізь зуби, одводячи її руку і не даючи їй назад торбинки. — Що таке ваша власна воля, що ви отак з нею носитеся? Хіба нема Божого закону і установлення? Хіба ти вибирала, чим тобі родитися — що тепер можеш це перерішувати? Закон є закон, і порядок є порядок… Хто такі ваші Очети, щоб міняти закони? Один оживив нас і пустив у цей незрозумілий світ… Мав він право? Скажи, мав він право? Хто він — Бог, що вирішив, чи нам треба жити, чи ні? Він нас питав? Ні, він ішов за своєю власною волею… Тепер ти… з цими дурацькими ліками!.. Як ти смієш сушити в собі і м’якість, і любов, і любов тих дітей, яких ти могла б родити… і все це заради своєї власної волі! Ви… я не розумію вас… ви створили такий гарний світ… стільки виплекали в людях доброти… стільки кругом любови між вами… а тепер ти кажеш мені, що вони дають вам ліки, щоб ви порушували закон…

— Хіба у ваші часи не було таких, що не виходили заміж? — спитала Марія.

— Були, але… вони лишились жінками…

— Якими жінками?.. Вони не були матерями, і поволі вони знаходили собі інше в житті — може, книжки, може, таку саму науку, як і я… Хіба ти виклинав їх за те, що вони порушують закони?

— Ні… але це не було те саме… Вони нічого не робили собі… вони не мінялися…

— Зовсім не мінялись?

— Ми їх називали старі діви… і навіть сміялися з них… Вони були трохи дивачні…

— Ну от, а я не буду дивачка… Я буду така, як і всі.

— Ні, ти не будеш, — сказав крізь зуби Юрко.

— Ні? Може, ти мені заборониш? — насмішкувато спитала Марія, теж важко дихаючи і недобре дивлячись на нього. — Яке тобі діло? Чому ти питаєш мене? Це — моя справа, не твоя…

— Ні, це моя справа, — гнівно хмурив брови Юрко. — Це — моя справа. Бо я хочу, щоб ти була жінкою… Не якоюсь там взагалі жінкою — а моєю жінкою… Щоб ти була скрізь зі мною, щоб ти родила мені дітей…

— Ти хочеш? — глузливо засміялась Марія. — Оце тепер ти справді говориш, ніби якийсь бог всевладний… Що з того, що ти хочеш? Я буду жити так, як я собі виберу!..

Юрко раптом розмахнувся і кинув торбинку далеко вниз… Марія стояла стиснувши кулаки і обурено міряючи його очима.

— Як ти смів! Як ти посмів!.. — повторювала вона. — То оце так ти мене любиш, — щоб наказувати мені і вирішувати за мене… і робити так, як хочеш?!

— Ні, я буду робити все так, як ти хочеш… коли ти будеш моєю жінкою, — сказав Юрко. — Але я не можу дозволити… і я не дозволю, щоб ти втекла від мене — однаково, чи в твою науку, чи до когось іншого…

— Я не маю чого тікати од тебе — бо я не твоя.

— Ні, але ти будеш моя… Ти будеш… — він знову обняв її і шепотів. — Хіба ти не бачиш, хіба ти не чуєш, що ми створені один для одного?.. Хіба не помічаєш, що наші серця б’ються однаково, що ти так само тремтиш, як і я?.. Хіба ти не розумієш: що ти мене любиш… що ти моя… так само, як і я — твій?!

Він міцно схопив її в обійми і шепотів:

— Скажи, що ти моя, що ти будеш моєю… скажи… Ти ж бачиш, що це мусить так бути… Ти ж знаєш…

— Ні, — пробувала вона заперечити. — Ні… ні… ні…

Але він уже не слухав її, тільки осипав її обличчя нестямними жагучими поцілунками, ніби намагаючись прорватись тими поцілунками за ту заслону, якою вона хотіла відгородити себе від нього, від кохання, від світу життя.

Іван дивився на спину Джека, що сидів спереду, керуючи літаком, і думав, як би він міг позбавитися його…

Від того дня, коли Омем повідомила його про наступний Юр’їв день, від того дня, коли він, Іван, так необережно розкрив Джекові свої плани, своє бажання влади, свою ненависть до інших людей — з того дня Джек не відійшов від Івана і на крок… Він навіть майже перестав говорити, а тільки слухав Івана, час до часу ставлячи якесь питання…

І Іван розцвітав від цієї уваги і цієї покори… Нарешті була коло нього бодай одна людина, якій цікаво було слухати про нього, про Івана, про його минулі діла, про те, як він бився на танку, як він ганявся за партизанами, як він завжди умів вистарати все необхідне — від бензини для чужого автомобіля і до самого автомобіля… Найчастіше в його розповідях зустрічалося словечко «зорганізував».

— Я, брат, у Відні зорганізував собі таке мешкання, що тобі й не снилось! — хвастався Іван…

— Краще, ніж тутешні? — питав Джек.

— Ні, не скажу, щоб уже кращі… Але це ж тепер, а то тоді, триста років назад!.. То, браток, були мешкання: меблі горіхові, ліжко широченне, хоч упоперек лягай. А матраци! Я собі, браток, такі матраци зорганізував, — що во! Ляжеш, а вони тебе так і поколихують… так