Рік 2245 - Людмила Коваленко
— Чого там я нещаслива? — розсердилась Марія. — Вигадуєш, аби лиш показати, що ти вже такий мудрий, такий мудрий!..
— Ні, я знаю, — не здавався Лексі. — У тебе неспокійний дух… У тебе зовсім неспокійний дух… І мати це теж знає.
— Так, у мене неспокійний дух, — призналася раптом Марія. — То що? Тут ти мені не поможеш… І мати також ні… Я мушу сама вирішити… Я вже вирішила, але ще часом находить страх… Ти хлопець, ти цього не розумієш.
— Який страх? — спитав Юрко. — Чого тут можна боятись у цьому світі?
— Страх, що не так вирішиш і не так поведеш своє життя… Це, мабуть, і у вас бувало… — сказала Марія. — Хіба ти не мав страху, коли мусив щось вирішувати сам про себе?
— Небагато я сам про себе вирішував, — засміявся гірко Юрко. — Все знаходились такі, що за мене мою долю вирішували… Така партія була, комуністи — вони все знали і всі долі хотіли вирішити… Через них я найбільше мучився… Але чого тобі боятися? Що ти мусиш вирішувати?
— Нехай колись пізніше я розкажу тобі, — неохоче пообіцяла Марія. — Ми он уже майже напроти Шевченка.
— Так, нам тепер треба буде переплисти річку, — сказав один із хлопців. — Берися-но ти, Лексі, за весла, бо тут течія здорово несе… Треба брати навскоси — тоді легше буде…
VУже звечоріло зовсім, коли вони нарешті прив’язали човна до одного з мармурових виступів, що їх багато було на набережній.
— Здорово зроблено, — з захопленням роздивився Юрко навкруги.
Від світла, що оточувало хрест на горі, і від матових ліхтарів, що світилися вздовж набережної, майолікові плити, що стерегли берег від води, виглядали теплими і живими. З двох сторін на гору вели приступки — з такого самого мармуру, як і стовпи, а від річки гора здіймалася вгору веселим килимом квітів, то надто світлих, то надто темних у переливчастому світлі ліхтарів. Поміж візерунками і замість поручнів ішли знову майолікові плити з візерунками, які переплітались між собою і доповнювали один одного.
— Кажу тобі — тоді вся Україна якби вибухла радістю, — задумано усміхалась Марія, і Юркові здалося, що її обличчя в світлі цих ліхтарів також міняється, втрачає свою рішучість, стає м’яким і ніжним. — Так довго люди витрачали сили на те, щоб заробити їжу… стільки часу і сил витратили на те, щоб здобути державу, що коли раптом не треба було думати ні про їжу, ні про ворогів, — вони всю ту навіжену силу кинули на те, щоб прикрасити її, оту свою Україну!.. Тоді взагалі багато людей кинулось прикрашати життя, бо всім здавалось, що вже більше ні про що не треба думати… Але такого, як на Україні — ніде не було!.. От тоді вони і зробили тут оце чудо… Носили каміння, випалювали плити, копали землю… Як мурашня ворушилися тут цілі дні… Я бачила, нам Очет показував на екрані… А коли все було зроблено, то багато з них так і залишилось тут жити, — дуже вже шкода було розлучатися із тим, на що було витрачено стільки сил і любови.
— Раніш на горі пам’ятник йому стояв… Я бачив… Його постать на повний зріст…
— Так… Але його зняли… Довго сперечались, але таки зняли… Вирішили, що хрест на його могилі буде краще…
— Ми цю дорогу так і називаємо «Від хреста до хреста», — весело обізвався один і хлопців. — Від Хреста на пам’ятнику князеві Володимирові у Києві — знаєш, де він свій нарід вперше охрестив — і до Шевченкового хреста тут.
— Так. Поміж двох хрестів і був весь шлях України, — сказав Юрко, дивлячись угору. — Чи ми зараз зійдемо туди, чи вже вранці?
— Ходімо зараз… Там є хатка — можемо і переночувати, якщо там небагато народу…
Вони поволі пішли східцями вгору… Хрест яснів все ближче, і ближче, і ближче, і Юркові здавалося, що оце він переходить якусь межу, якась грань перерізає його життя, може, така сама важлива, як і тоді, коли він упав знесилений в снігу поруч своїх товаришів… Тільки тепер він був сам-один, зовсім один. Та в цей час чиясь легка рука лягла йому на плече, і Маріїн голос прошепотів:
— Але ніколи, ніколи ти не повинен думати, що ти — сам-один на світі.
Юрко мовчки узяв її руку і тихенько притягнув до себе. Так вони йшли вгору поруч, тримаючись за руки, мовчки, дослухуючись до своїх сердець.
VIТам, на Шевченковій горі, Юрко вперше поцілував Марію. Людей цього разу не було на горі багато, але в невеличкій хатинці не було вже місця, і частина відвідувачів розташувалась просто біля хати, на повітрі.
— Ну, а по-моєму, сьогодні вночі буде дощ, — сказав один з хлопців. — Ми краще розкладемо шатра вдолині, понад річкою… Там так гарно спати, коли вода плеще потихеньку коло тебе і заколисує тебе…
— Ну, як буде дощ та вітер, так не дуже то заколише, — засміявся другий. — Я знаю, я вже ночував один раз над Дніпром у бурю.
— А хіба тут дощ сам іде, його не пускають? — спитав Юрко.
— Ні,