Рік 2245 - Людмила Коваленко
Вони побігли вниз, до човна, а Юрко глянув навколо… Вже стало майже зовсім темно, і тільки невиразною стрічкою світлів Дніпро вдолині, та десь на лівому боці ліси вимальовувались на тлі неба нерівними зубцями, ніби башти якоїсь фортеці, а в прорізах між зубцями біліли квітами полянки. Небо було світле, але повне зірок, і Юркові здавалося, що зірки дивляться на нього, як тутешні люди: привітно і усміхнено, і все-таки байдуже… Все було само по собі, все було чуже, нічого не було його власного, що належало б тільки йому і нікому більше… І саме в цю хвилину Марія знову легенько торкнула його за плече, і він знову схопив її руку і стиснув так міцно, що вона аж скрикнула. А він рвучко притягнув її до себе, ніби шукаючи рятунку, ніби чіпляючись за неї, щоб вирватись з якоїсь прірви, ніби шукаючи в ній підпори…
Вона зрозуміла це і стояла випроставшись, підтримуючи його, тулячи до себе, ніби ховаючи його від якоїсь грізної напасти… Легенько гладила його обличчя і шепотіла:
— Нічого, нічого… Це все перейде… Ти не бійся, це все перейде!..
— Перейде, — шепотів Юрко. — Що перейде? Оце, що ти і я разом? Я не хочу, щоб це проходило. Це мусить лишитися. Хіба ти не бачиш, що я люблю тебе?!
— Любиш? То у вас отак любили — з розпачем, з страхом, чіпляючись один за одного?
— Не з розпачем… Розпач не може так п’янити душу… змушувати забути про все, знати і бачити тільки одну людину… Хіба це розпач?
— Не знаю… Думаю, що ви ховались від самотности… шукали рятунку в коханні… Он бачиш, ти весь тремтиш…
— То не з розпачу, — засміявся Юрко. — О, ні! То від щастя, що ти не тікаєш від мене… Що ти мене жалієш… і любиш!… Ти любиш? — питав він пристрасно. — Скажи, любиш?
— Не знаю, — говорила Марія, пробуючи відсторонити його обличчя, що близько зазирало їй в очі. — Не знаю… Хіба це — любов?.. Я такої ще не зустрічала.
— О, то ти вже знаєш про любов? — різко відсунувся від неї Юрко, не випускаючи її з обіймів. — Ти знаєш? Що ти знаєш про неї?
— О, чи ти думаєш, що поки ти приїхав на Україну, і не згадав про те, що я існую на світі, — то ніхто інший не бачив мене і не говорив мені про кохання? — засміялась Марія. — Звичайно, що були й інші…
— Ти… ти кохала їх? — питав напружено Юрко. — Скажи, ти кохала їх?.. Хоч одного з них!..
— Часом мені здавалось, що кохала, а потім бачила, що ні, що це не те кохання, про яке розказувала мені мама… Щоб я забула себе і стала тільки частиною чогось більшого за мене… І я не зустріла нікого, щоб почував до мене отаке кохання…
— Але я тебе кохаю саме так, — говорив Юрко. — Я кохаю тебе так, ніби ти була частина мене… Ніби ти мені все разом — і мама, і сестра, і кохана… Хіба ти не відчуваєш цього?… Я тебе пам’ятав ще з того разу, як вперше побачив… Але я не знав… тут у вас все інакше… і я не знав, чи у вас кохають. І як?… Чи про це говорять? Чи самі вибираєте собі пару, чи вам їх дають?.. А потім, ти була десь далеко, а я все вчився, вчився… Вже не думав про кохання… Тільки думав, як мені жити… Бо не можна жити, не люблячи нікого, не маючи коло себе нікого, хто любив би… — шепотів він розірвані слова, шукаючи вислову, яким би можна було передати їй те, що він почував…
— А тепер, за ці три тижні, ти вже покохав мене? — недовірливо спитала Марія.
— Хіба то було три тижні?.. Я думаю, що одразу покохав тебе, як тільки побачив у Києві… Все було моє, рідне і миле, і ти стояла в центрі того, рідніша і миліша за все інше!…
— Це не кохання, — заперечливо хитала головою Марія. — Я ж тобі казала, що це не кохання… Ти шукаєш рятунку від самотности, — і хапаєшся за Україну, за мене, за віру у кохання… Це все тільки від страху перед життям…. А я — сама я для тебе ніщо… Я — тільки стовпчик, за який ти можеш учепитись і вистояти…
— Стовпчик? — засміявся Юрко. — Які чудні речі ти говориш… Стовпчик! А чому ж я не дивився на когось іншого? Чому я бачив стільки дівчат у Країні Спорту — і жодна не була для мене стовпчиком?.. Ні, я кохаю тебе, саме тебе, отаку, як ти є… І твої очі, такі глибокі і чисті… І руки твої — вони такі маленькі, і пальці на них такі безпомічні, що мені все хочеться брати їх у руки і тримати, охороняючи від усього, що могло б поранити їх… І твої ноги — так, так, не червоній і не смійся, — твої ноги, такі легкі і бистрі… отой твій мізинчик, трохи кривенький і зігнутий, що так смішно виглядає своїм нігтем із сандалів… Ні, не говори, не говори… Хіба я маю слова, щоб розказати, як я тебе люблю?.. Як себе самого, як найкраще, що я побачив у цьому світі… Як красу і як ніжність!.. О, Маріє, нема слів, якими б я описав тобі моє кохання… Та хіба тобі треба слів? Хіба ти не розумієш? Хіба ти не бачиш?… Навіщо нам слова?!
І тоді він нахилився і поцілував її довгим, вигребущим поцілунком.
Коли він розплющив очі, повертаючись із солодкої нестями поцілунку до дійсности — Марія
