Рік 2245 - Людмила Коваленко

— Може, тоді… — нерішуче почала Марія. — Може, тоді варто було любити… Обоє знали, що вони помруть, що їх любов коротка, і любили… А тепер… Ми ж знаємо, що людина у сто років уже не хоче кохання, і не хоче іншої людини коло себе… Хоче знайти щось інше, якийсь інший сенс, якусь іншу ціль в житті… Кожен знає, що вони проживуть і розійдуться… знову ж таки шукати себе…

— А от моя Омем казала мені, що її покликав наш Очет, той, що нас оживив, і вона прийшла з гір, щоб йому помогти, бо ж він був колись її чоловіком… Значить — любов іще жила у неї.

— А, то не кохання, — відмахнулась Марія. — То дружба… Якби вони разом учителювали у Країні Спорту і науки, або разом лазили по горах, шукаючи каміння — вона так само прилетіла б йому помогти… Ти думаєш, Лі Ван не прилетить мені на допомогу, як я покличу його десь через сто років? Прилетить!

— Що це за Лі Ван? — спитав Юрко.

— Там один хлопець, що зі мною працює… Ти його не бачив, бо він саме поїхав у Трипілля, там відновлюють селища, що були п’ять а може й десять тисяч років перед нами…

— Що ж, він тобі такий близький друг? — спитав Юрко, почуваючи неприязнь до цього Лі Вана, про якого вперше почув.

— Так, він мені друг, — сказала Марія просто, і Юркові стало чогось соромно. — Ми багато працюємо разом, багато обговорюємо, часом сперечаємось… Але також і багато співаємо разом, — додала вона, усміхаючись. — Не думай, що я все тільки сперечаюсь.

— Тут усі співають — сказав Лексі.

— Це так завжди було, — сказав Юрко. — Оскільки пригадую собі своє дитинство, завжди в ньому чути було пісню… може, тому і можна було ще жити, що нарід умів співати… О, чуєте, хіба після такої пісні не захочеться жити?

Над водою здалеку стелилася пісня, ніби вітаючи когось, ніби прощаючись із чимось:

— Це пісня людей з-під снігу, — сказав один з хлопців, що гребли, і Юрко аж здригнувся від його голосу. — Її раніш часто на екранах співали… а тепер уже забули… Тільки тут іще пам’ятають.

— Бо вона звідси й вийшла, — сказав Юрко. — Тут їй найкраще місце.

— А он уже й Шевченкову могилу видно, — обізвався і другий хлопець, що також мовчав під час довгої розмови Марії з Юрком. — Бачите, світиться!

Юрко глянув вперед. Самої могили ще не було видно за викрутом ріки. Але хрест уже світився, ніби плаваючи по небі, і не можна було зрозуміти, чи це грають на ньому промені заходячого сонця, чи він сам грає теплом і світлом, посилаючи привіт у присмерки над рікою.

Шевченко! Юрко згадав свої вечори, коли нічого не було навкруги, тільки Шевченко і його вірші, його слово… Скільки він плакав над тими віршами, потихеньку, витираючи рукавом очі і шморгаючи носом, щоб мати не побачила і не почала посилати його спати!… Якою гордістю наливалось його мале серце, коли читав про Гамалію і мужніх запорожців, що бились за Христову віру, і як пекло йому серце пониження України від москалів! І якою любов’ю і жалем стискалось воно від долі Шевченка, того кріпака і академіка, що йому цар заборонив навіть давати олівець у руки, така страшна була сила його слова!.. Така страшна сила слова, що зворушила цілий нарід і послала в бій людей — раз! і другий! і третій! — все за волю України!.. І от, — царів нема, і немає комісарів, — а Шевченко все дивиться на свій Дніпро і світить у ніч теплим світлом…

— Чи ти жив тоді, як і Шевченко? — спитав Лексі, а обидва хлопці злякано і цікаво оглянулись на Юрка.

— Та ні! Що ти? Він же помер у 1861-му році, а я родився у 1935-му, — засміявся Юрко. — При мені вже святкували сто років з його народження… Ні, я його тільки з книжок знаю… Але й так він мені, як живий… Шкода, що ви книжок не тримаєте… Я багато щастя зазнав з книжок…

— То ти людина з-під снігу? — спитав один з хлопців. — Ніколи б не сказав. Говориш і виглядаєш зовсім так, як і ми… Тільки очі в тебе інакші…

— Які ж вони? — зацікавився Юрко.

— Дуже сумні, — сказав хлопець… — Наче ти не можеш забути, що ти вже раз жив…

— Таки й не можу, — погодився тихо Юрко. — Таки не можу… Все здається мені, що я — зовсім один… Як би це сказати? Не тільки те, що у мене нема тут роду, а що я інакший серед вас… Словом — я тут, один, — а там ви всі разом…

Марія поворухнулась і поклала свою руку на руку Юрка.

— Але ж ми всі з тобою, Юрку… Ми всі з тобою…

— Ні, — тихо, але твердо сказав Юрко. — Ні, ви всі дружні, але далекі… Поки я з вами — ви до мене добрі… Нема мене з вами — ви забули про мене…

— Але ми так з усіма… Особливо, коли старші… Я он і про Лексі нічого не знаю… Забула про нього, а він — про мене… Правда Лексі? А зараз ми раді, що вкупі…

— Так, — погодився весело Лексі. — Я коли бродив з ледачими, так і про матір був би забув. Тільки вона не дасть