Рік 2245 - Людмила Коваленко
— А смажену? Ех, добре отак узяти молодого баранчика, та смажити на вогні, та приперчити, та з цибулькою, — славно прижмурився Алямбек… — М-м-м!
— То це правда, що ви їли чуже тіло?! — огидливо скривився Лексі і навіть одсунувся. — Нам у школі казали, але я не вірив.
— Чуже тіло! — глузливо перекривив його Іван. — Яке ж то тіло? То тварина, а у тварини буває м’ясо. А м’ясо розумні люди їдять, — чітко різав він слова, придивляючись, чи не з’явиться у Лексі виразу болю від рани.
Та на обличчі Лексі видно було тільки огиду.
— Однаково гидко. Пхе, — здригнувся той і зараз же вибачливо глянув на Івана. — Але це тому, що ви не знали… То ж був вік дураків.
Та Іван тільки розсміявся, і Лексі почув, що образа таки пече йому.
Але стримав себе і мовчав.
— О, дивіться, що це таке? — скрикнув Юрко.
Всі глянули крізь підлогу.
Сад скінчився. Тяглась величезна просторінь, де-не-де перетнута невеличкими гайками. По ній теж були розкидані хатки, але далеко рідше, ніж раніш. І по всій рівнині ішов рух. Невеличкі тварини густими купками пересувалися в різних місцях, як мурашки в мурашнику.
— Це корови, — пояснив Лексі. — Цей край зветься прерії, і тут живуть корови та ще люди, яким подобається жити в преріях і ходити коло корів.
— Значить, наймити? — спитав втішено Іван. — А чиї ж це корови?
— Як чиї? Кажу ж — це всіхні корови. Всього світу.
— Всього світу? Хм! — хмикнув Іван недовірливо. — А хто п’є їхнє молоко і їсть масло?
— Діти. Я ж казав тобі, що до п’ятнадцяти років діти їдять варену і печену їжу. А з п’ятнадцяти дістають таблетки дорослих. Ось, — і він з гордістю показав невеличкий пакуночок, що висів через плече.
— Та-ак, — протягнув Іван. — А чим же ви платите людям за працю?
— А хто платить за працю? — в свою чергу не повірив Лексі. — Люди працюють, бо хотять працювати. А що робити, коли нічого не робити?!
— Ну, от жити собі, гуляти, мандрувати… — насилу пригадав собі Іван ідеал безтурботного життя.
— Та ще добре поїсти… та й випити. — сласно засміявся Алямбек.
— Хто багато їсть, той погано літає, — зауважив переконано Лексі. — І тіло його смердить… З ним ніхто не хоче бути вкупі.
Іван хотів ще щось спитати, але Лексі вже вкучилась нудна розмова.
— Петрику, — гукнув він. — Пусти мене трохи поправити!
— А не гнатимеш машину?
— Ні, тільки поможу, як великий Петро чогось не знатиме.
Він підійшов до Петрика і, міняючись місцями, шепнув.
— Як ти міг витримати з ними два тижні? Такі дурні… І зовсім чорні!
— Не суди, — вдарив його Петрик по плечі. — Чи ти набагато розумніший?
— Але ж не говорю весь час про їжу.
— То вони тому, що триста років не їли, — засміявся Петрик, відступаючи йому місце.
— Я тобі кажу, вони тут зовсім подуріли, — шепотів тим часом Алямбек Івану. — Роби, не знати для чого й за що… Де таке чувано?!
Іван хмурно кивнув головою. Сиділи мовчки, занурені у свої думки аж поки Лексі не гукнув:
— А це вже починається Країна Дітей: чуєте?!
Всі прислухалися. В повітрі розлягався ніжний, ледве вловимий дзенькіт, ніби звуки тремтіли навколо них, як тремтить часом гаряче повітря. Сполучені сопілки заграли чутніше, а дзвіночки на Петриковому паску обізвалися й собі. В розкрите вікно кабіни влилися, переміщуючись, незнайомі і знайомі пахощі.
— Діти, — засміявся Петрик на запитливий погляд Юрка. — Діти і птахи. І квіти. Так щебечуть, співають, кричать і пищать, що над континентом завжди стоїть дзвін. Коли гукаєш кого звідси, треба набирати подвійний тиск, інакше не почує.
Юрко глянув униз. Під ними промайнула вузенькими смужками вода, а далі почався величезний південний парк з рясними квітами, деревами, водограями і водоспадами.
— Південна Америка, — вгадав він.
Петрик притакував головою.
— А ось і наш дім, — гукнув весело Лексі, показуючи на дах великого будинку, прибраний квітами і виложений візерунками.
Там стояв гурт людей і весело махав руками.
— То у вас гості? — спитав пілот, пригладжуючи розпатлане від руху волосся.
— Ні, то наша родина… тато, мама і діти, — приглядався Лексі до гурту, поки каретка облітала навколо даху.
— Та скільки ж дітей у твоєї матері?
— Дев’ятнадцять.
Машина раптом рвонула вгору і безтолково закрутилася. Лексі злякано кинувся виправляти кермо і глянув на пілота.
— Ти мені такого не говори, — поволі і роздільно сказав той, стискаючи кермо і керуючи машину на двір. — Я людина не молода і вже раз умирав. Я таких речей без підготовки не можу слухати.
— Яких речей? — не розумів Лексі, кладучи свою руку поруч пілотової на кермі. — Що я такого сказав?
— Дев’ятнадцятеро дітей, — повторив пілот. — Помилуй, Господи, мою душу!
Далі не міг продовжувати, бо машина сіла на землю, і батько, мати і старші діти злетіли до них, а менші бігли сходами.