Рік 2245 - Людмила Коваленко

— Шкода, що нема кому розказати, — докинув Алямбек. — Хотів би я подивитись, як тепер у нашому селі… мабуть, і сліду нема.

— Про те не думай, — гостро сказав пілот. — Живеш удруге — дякуй Богові.

— О, вже й до Бога договорились, — глузливо засміявся Іван, що досі мовчав і тільки нервово переривав одну травинку за другою.

— А ти ж думав як? — суворо перепитав Юрко. — Умерти і знову ожити — це тобі що? Смішки? Тут, брат, без Бога не обійшлося. От тепер і подумай, навіщо тебе Бог воскресив, та ще й у такому раю.

— Ніякий мене Бог не воскрешав! — закричав Іван люто. — Ніякий! Одігрів мене цей старий… як його… Очет. Одігрів технікою. І рай цей зроблено не Богом, а знову ж технікою… Мені б тільки їхню техніку пізнати! — почав він запально і раптом увірвав.

— А тоді що? — насторожено підвівся пілот. — Тоді що?

— А тоді я їх навчу, як треба жити, — не витерпів Іван. — Хіба це люди? Це ж дегенерати! Ти про нього зле подумав, а він уже в ранах. Хіба такі можуть жити і правити світом?.. Отакою технікою?.. Людина мусить бути загартована, сильна, відважна… А не таке нікчемне, делікатненьке…

Трійка мовчала, не находячи відповіді.

— А очі? — раптом спитав Юрко. — Та ті очі й прочитають, і припечатають з усією твоєю загартованістю. Ніяка тобі відвага не поможе, та й техніка теж.

Іван похмуро засміявся.

— А ти чув: як форма розіб’ється, людина мусить умерти. Розумієш — мусить! Тут ніякі очі не поможуть! Помруть і заскліють, як у собаки якоїсь.

Юрко звівся на ноги.

— Ти гляди — загрозив він. — Як ти думаєш тут свої порядочки заводити, то я твою форму так розшматую, що її ніякі очі не зберуть! Чув?

— Ну, ну, не дуже, — оскирився Іван. — Ще й воно починає. Ще ти очима битися не навчився.

— Я тебе й руками поб’ю! Мені очей на те не треба. Заліз поміж путніх людей, і вже йому нудно. Вже хочеться нагидити… Чому ти можеш тут кого навчити? Чому? Та ти сам умієш жити? Скажи, умієш?

— О, велика штука — жити! Жити, брат, кожен зуміє, аби техніка, — одмахнувся. Іван.

— Техніка, — передражнив Юрко. — Голови треба та серця — оце тобі й техніка.

— Але вони таки надто ніжні, — встряв Алямбек. — Проти справжніх людей їм не встояти. Це — факт!

— А, що там базікати, — махнув рукою пілот. — Ніякі ваші факти не поможуть, бо де вам їхню техніку вивчити. У них такі, мабуть, інженери, що во! І не лізьте, щоб не осоромитись… тай нам конфузу наробите… І чого тобі, власне, треба? — звернувся він до Івана. — Оживили тебе, возяться з тобою, панькаються, учать, все показують, — чого ти копилишся?.. Дурна твоя злість, от що!…

Він помовчав, потім додав, потягаючись:

— А тепер ходім краще спати, бо в мене голова трохи задурена од цього учення, тай від усього цього життя. Треба, щоб там усе вклалось по місцях… А ви сваритеся…

Він устав і повільно пішов до хати.

— Спати, так спати, — згодився Іван. — Тільки я спатиму окремо, а то ти ще мене уві сні задушиш, — з викликом звернувся він до Юрка. — Вдень не насмілишся, так уночі прилізеш… А я не на те оживав, щоб ти мене коцнув.

— Не бійся, задушу й не сонного, як треба буде, — пообіцяв Юрко. — А так і руки не бруднитиму.

Він повернувся до хати, а Алямбек прошепотів Іванові:

— Не бійся, я його устережу. А ти, як матимеш який планик, — тільки мені моргни. Я для дружка завжди готовий. А од ніжностей мені теж, брат, нудно. Дуже вже чисто коло своїх душ ходять…

Він підморгнув Іванові і поспішив за Юрком.

Іван виніс ліжко на двір і поклавсь просто неба, йому здавалось, що тут йому більше волі і важче слідити за його думками.

«Ех, коли б мені ту заслону, — останньою свідомою думкою пробігло в голові. — Тоді б я не боявся думати».

Вранці літуни застали чвірку вже викупану, зачесану і готову до од’їзду.

— А воза ще нема? — спитав Петрик.

— Не видно, — сказав Алямбек, озираючись по двору.

— Он, уже летить, — показала Софія вгору.

Справді, якась машина наближалась до них з неймовірною швидкістю.

— О, це, мабуть, Лексі править, — сказав Петрик, похитуючи головою і знімаючись назустріч. — Жене, як навіжений.

За кілька хвилин він вернув на землю, а машина почала спіралями знижуватись над двором.

— Здорово віражує, — з завистю сказав пілот. — Інтересно подивитись на машинку.

Машина сіла, і він перший підбіг до неї.

— Привіт! — гукав хлопець років п’ятнадцяти, вискакуючи з машини. — Це ви — з-під снігу?

— Я, — одізвався пілот. — А чим ваша машина ходить? Електрикою чи радіом?

— Машина? Початком, звичайно, — солідно відповів Лексі.

— Яким початком? Чого початком? Що воно таке? — спитав пілот, оглядаючи машину, де не було мотора, а тільки звичайний літунський коробок і від нього тоненькі барвисті шнурки вздовж кабіни.

— Початок Початків. Атомом, — так само солідно відповів Лексі. — А як саме — того ми не знаємо. То тільки з тридцяти років учать… Як закінчиш школу, і спорт, і працю, і матимеш