Рік 2245 - Людмила Коваленко

— Кмед! — гукнула вона, не одриваючи очей від хитро-затайливого і злосливого обличчя, що нахилялося над нею.

Всі літуни схопилися з місць, похмурі і насторожені.

На екрані Іван обдивлявся коробок.

— Ну, ну, брат, — покрутив головою пілот, — хоч би ти для першого дня стримався. Це ж тобі не Австрія.

Іван злісно скосив на нього очі і перевів погляд на інших. Ті дивились на екран, зібравшись навколо дівчини, як вірна охорона. Але Іван на екрані відійшов від дівчини, і всі полегшено зітхнули.

— Шукає тут розгадки, — засміялась дівчина, і легка насмішка продзвеніла в її голосі.

Вона скинула з себе коробок і подала Іванові:

— Дивись!

Іван узяв коробочок і незграбно тримав перед собою, не знаючи, що з ним робити.

Трійка присунулась до нього, цікаво розглядаючи коробочок.

— Не добереш, що й до чого, — зідхнув пілот. — Ні тобі мотора, ні пального… Все закрито… Якась нова техніка з атомом.

Дівчина відібрала від Івана коробок, одягла, повісила, натиснула на западину і легко знялася в повітрі під ніжний передзвін. Одразу ж спустилася на землю і одягла коробочок і дзвіночки на Івана.

— Натисни, — показала на западинку.

Іван натиснув. Не було жодного звуку ні поруху.

Дівчина засміялась і відібрала коробочок назад.

— Вчитися треба. Знати, — сказала вона і похлопала себе долонею по лобі.

— Дурник ще ти, голубе, — перетлумачив по своєму веселий Юрко. — Тут треба добре головою працювати, а не то що, — лап рукою та й полетів.

Іван повернувся до Петрика і сказав обурено:

— То ви такі хороші, а ти мене потайки на екрані ловив? Свиня ти після цього.

Петрик вслухався, потім запитливо показав на екрані. Там поміж плутаних гілок з’явилася величезна голова дикого кабана, що люто, підозріло пронизував їх маленькими очицями.

— То ти свиня, — засміявся пілот. — Точнісінько так і дивишся, як оцей.

Петрик показав на екран, потім на себе, запитуючи.

— Так, — уперто потакнув головою Іван, — навіщо наставляв на мене екран?

Петрик зашарівся, потім раптом зблід. Літуни знову посуворішали і ступили крок до нього, як раніше до дівчини.

— Ні, — помотав головою Петрик. — То не я. То Старші, — і він повів рукою вгору і навколо.

Іван глянув за його рукою в небо і засміявся зневажливо:

— Крутить мені кульки. Все ж із неба не злетів хтось вмикати екрана.

— Та вони всі з неба злітають, — хмикнув пілот. — Що ти тут можеш розуміти?.. Ми ще дурники перед ними.

Від сміху і зневаги в голосі Івана Петрик зовсім зблід, а поміж літунів пройшов невиразний стриманий шелест обурення і гніву. Та в цей час дівчина скрикнула і показала на екран.

Іван глянув туди і завмер.

На нього дивились очі. Очевидно, вони були на обличчі. Але Іван не бачив його. Не бачив нічого, крім цих очей.

Безперечно, вони належали людині, але нічого людського не було в них. Ні цікавости, ні суворости, ні доброти, ні гніву. Безмежний спокій і нестерпна безсторонність. І покора. І незламна влада. Влада того, хто знає, що мусить коритись.

Всі затихли. Пілот і бортмеханіки інстинктивно витягнулись на струнко, а молоді літуни зблідли і кожний поклав руку на свій літунський коробок. Очі оглядали всіх, обминаючи Івана. Він одразу відчув, що вони обминають його. Знають, що він стоїть, знають який він — і обминають. Жаль, образа, а водночас бажання впасти і благати, щоб вони глянули на нього — все це складним і нерозбірним вихором знялося в його душі і змусило затиснути зуби. І в цей час очі повернулись до нього і глянули.

Глянули і побачили його всього. Всі думки, бажання, всі найлегші порухи його єства, аж до найглибших, аж до невідомих йому самому. Витягали його суть аж з-під самого споду нашарованих понять і звичок. Гураган найрізноманітніших почувань і стремлінь помчав по його нервах до мозку, до очей. А з його очей — у ті очі.

І тут Іван усім своїм єством зрозумів, що він не має нічого. Не має нічого, що міг би показати тим очам, як своє. Він порожній і нецікавий. Хіба тільки злість є в ньому. І ця злоба — то є він, то є те, що відрізняє його серед інших.

А очі повинні знати, що він — інший, що він — вирізняється. Повинні знати! Мусять! Хоч би йому довелось знищити півсвіта — але він мусить вирізнитися з-посеред мільйонів перед цими очима.

І раптом очі зникли. Прозорі, аж синяві повіки з темними ще віями закрили їх, і Ранцев побачив усе обличчя. Довгасте, з прямим носом і ніжно окресленими устами. Обличчя немолоде і нестаре. Обличчя людини без віку.

Воно почало віддалятися на екрані.

В розпачі Іван дико скрикнув і кинувся за ними.

— Стій! — ричав він, роздираючи на грудях сорочку. — Спинись! Глянь на мене ще раз.

Але обличчя зникло.

Іван захитався, нестямно обкрутився навколо себе і рухнув на землю непритомний.

Молоді літуни стояли, напружено вдивляючись в екран. Потім перевели очі на Івана, але ніхто навіть руху не зробив до нього. Були бліді і водночас радісні. Привітно глянули на трійку, і Петрик повторив,