Рік 2245 - Людмила Коваленко

— Ато-омом, — протягнув пілот. — Угу! Це, брат, справді нелегко. А як же ти їхав, коли не вчився?

— О, то просто! Тато пустив мені машину в рух і злетів назад, а я тільки керував. Керувати легко… А тут мене Петрик спинив…

— Так, так, — сказав пілот, зітхнувши. — Шкода. Мені й руки сверблять машиною покерувати… А у вас інших нема, з мотором?

— З мотором? Здається, я щось таке бачив у музеї, — недбало відповів Лексі і кинувся до Петрика: — Петрику, я й назад керуватиму, добре?

— Аякже! — засміявся Петрик. — Тільки люди ожили, так ти їх знову повбиваєш. Ти ж учився терпеливости, та мало, я бачу, навчився.

— Е, так то для дітей. А з дорослими навіщо терпеливости? — не вгавав Лексі. — Ти сядеш біля мене, а я крутитиму. Га, Петрику? Добре? — зазирав він у очі братові, і раптом закричав. — Слава! Ти згоден, бачу, що ти згоден! Ну, сідайте всі! — закомандував він, одбігаючи од брата. — Швидше! Швидше! — і сам перший заліз до переднього місця біля літунського коробка.

— Лексі, — суворо сказав Петрик. — Не шахруй. Нічого ти в очах не бачив, та й не вмієш ще бачити. Пусти, он другий Петрик керуватиме, бачиш, як йому хочеться.

Лексі озирнувся на пілота і цього разу, очевидно, щось прочитав у того в очах, бо покірно одсунувся вбік.

Пілот, весь почервонівши, сів у крісло і розглянувся:

— А де ж кермо? — спитав він.

— А ось, — показав Петрик на невелике платинове коліщатко. — Куди йде стрілка напряму, туди й повертати. Здається, так завжди керували. Ні? Летимо на південь. Всі сіли? — обернувся він. — Я вмикаю!

Він поклав пальця на западину в коробочку, а пілот з усієї сили затис в руках кермо.

— Не натискай дуже, — попередив його Петрик. — Од надмірного напруження в ваших руках машина стрибатиме. Спокійний дух, — головно — спокійний дух, — підбадьорливо усміхнувся він пілотові і натиснув западину.

Почувся той самий знайомий вже з екрану невблаганний, байдужий, все покриваючий звук, од якого всі в машині, крім Петрика, раптом зблідли і затихли. Та Петрик зараз же вмикнув у западину кілька сопілок, з’єднаних докупи, і машина полетіла на ніжній і лагідній пісні.

— Це пісня Матері, — мрійливо сказав Петрик. — Я завжди на ній літаю додому.

Але пілот не слухав. Випнувши з напруги губи, він не зводив очей од стрілки, непомітно направляючи кермо. Не дививсь ні в сторони, ні вниз, де скрізь скляну прозору підлогу чітко і виразно перед ним розгортавсь континент.

Зате трійка в кабіні не відривалася від ландшафту внизу.

Складалось враження, що летять над одним безконечним садом, серед якого розкидані окремі хатки. Неширокі світлі дороги виблискували серед зелені. Були білі, рожеві, блакитні, цеглясті. Часом, викладені візерунками, здавались вони блискучими килимами.

— З чого дороги? — спитав Іван у Лексі.

Той постукав пальцем по підлозі.

— З того самого скла, — пояснив сам собі Іван. — А для чого кольорові?

Лексі показав на очі.

— Щоб приємно було дивитися, — пояснив Юрко.

— Як тепер людям цілий світ своя хата, то й дороги повинні бути з килимами. Тай на них, мабуть, тепер більше згори дивляться, ніж по них їздять.

Раптом Іван майже зсунувся на підлогу.

— А це що? — хрипло запитав він.

— Це? — приглянувся Лексі спокійно. — Це — ледачі. Здебільшого ті, що складають пісні і казки про людей.

— Чому вони ходять пішки?

— Бо не вміють літати, — пересмикнув плечима Лексі. — Не хотять учитись, тому не вміють.

— І що їм роблять, щоб учились?

— Нічого не роблять… Походять, походять, а потім таки йдуть учитися. Тепер дуже мало ледачих старших за 30 років. То раніш, кажуть, було дуже багато.

— А що вони їдять? — не вгавав Іван.

Лексі здивовано глянув на нього. Відкрив непомічені досі дверцята в стінці кабіни і показав на вазу з скляного паперу, де лежали знайомі вже Ранцеву таблетки.

— Оце їдять. Як і всі.

— А хто їм дає це? Звідкіля воно береться?

— Не знаю, — нетерпляче заворушився Лексі, якому набридли нецікаві для нього розпитування. — Або з собою носять, або з колонок беруть.

— А живуть? Де вони живуть?

— Та ніде не живуть. Кажу ж тобі, що це — ледачі. Не хотять робити, то й не мають хати. Носять на собі шатра — то там і сплять. А дехто і шатра не носить.

«Оці будуть мої, — подумав Іван, стискаючи руки. — Ці будуть мої! З них треба починати!»

— А що ви їли, коли жили перший раз? — запитав Ранцева Лексі, у якого теж була, очевидно, ціла серія своїх питань.

— Що ми їли? Ого! Ми, брат, їли, так їли! — хвалькувато відповів Іван.

— Хто мав, той їв, а хто не мав — той терпів, — докинув Юрко.

— Ми, брат, їли смачно, — не слухаючи його, продовжував Іван. — По-перше, хліб… Чи у вас тепер сіють хліб?.. Пшеницю? Жито?

— Пшеницю знаю, хліб знаю, — відповів Лексі. — У нас теж хліб їдять.

— Та-ак. А хто ж його їсть?

— Діти. Їх так і звуть