Рік 2245 - Людмила Коваленко
— От і добре, — зрадів Петрик. — Та й їм корисно буде подивитись, як будується хата… Вони ж муситимуть будувати й собі… А де Лексі?
— О, Лексі, — безнадійно махнув батько. — Такий же урвитель, як і ти був малим.
— Лексі на штрафній праці, — знову засміялася мати… — Він узяв батьків Початок і пустився літати…
— Як? І він теж? — весело вигукнув Петрик.
— Це вже щось фамілійне, — розвів руками батько. — Спочатку ти, потім Лексі, тай й з Джіма, здається, росте підходящий.
— Аякже, фамілійне! — встряла мати. — Батько до тих пір розповідав про те, як ти забрав його коробок і полетів, що Лексі нарешті з самої амбіції мусив зробити те саме.
Тепер розсміялися всі троє.
— А потім батько набрав сумного вигляду і пішов зголошувати проступок до нашої Омем, — продовжувала мати. — Та його добре вичитала і сказала, що дасть обом однакову кару — йому і Лексі, — рапортувала мати, лукаво скошуючи очі на чоловіка.
— І що їм призначила? — допитувався Петрик.
— Щоб привчити тата до мовчазности, а Лексі до терпеливости, дали їх на місяць за няньок до немовлят-сиріт.
Петрик розреготався, аж сльози показалися на очах.
— Хотів би я це побачити! — вигукнув він.
— О, я недовго працював. Мати визволила мене, — заявив батько, в свою чергу косячися на матір.
Та порожевіла.
— Та не могла ж я сама дати ради зі своїми, то й попросила Омем випустити його по тижню, — сказала вона, ніби виправдуючись.
Батько підморгнув Петрикові.
— А Лексі я бачила, — продовжувала мати швиденько. — Йому дали аж трьох, і всіх — з одної години. Я вмикнулася саме тоді, як він їх годував. Усі троє кричали, а він бігав од одного до другого і тикав усім одну смочку по черзі. Дві інші стояли тут же, але він з поспіху забув за них, — мати покрутила головою і додала: — Сьогодні він саме звільняється.
— Ну, а завтра ми прилетимо. Вишліть по нас воза.
— Гаразд, — сказав батько. — Тільки не лети дуже високо, бо діти вже лазили там, і тепер кисень щось погано подається.
— Ні, ні, ми будемо летіти низько, в земній атмосфері. Я хочу показати їм Землю, нашу Землю, тепер.
— То лети зі спокійним духом, — сказав батько. — Чую, що в дворі щось надто шумно — мабуть, діти щось уже накоїли. Чи ти, може, ще не все розповіла? — спитав у матері.
— О, звичайно, далеко ще не все. Але матиму на то час завтра.
Вона помахала Петрику і всім рукою і пішла, обнявши чоловіка за шию.
— Весела у тебе мати, — сказав пілот. — І така молода. Видно, рано заміж вийшла.
— Так, не встигла сорока років скінчити, як уже одружилася. Вони чекали років зо три до свого часу.
У пілота очі полізли на лоба, а Алямбек раптом підскочив до Петрика і закричав:
— Чого з нас смієшся? Такий добрий, а з нас смієшся! У п’ятдесят років бабі кінець, а у тебе вона заміж виходить. Що, ти за дурників нас маєш, чи що?
Пілот і собі наступив на Петрика:
— Як то в сорок одружилася? Скільки ж їй тепер, коли ти вже он який здоровий. Що ж, їй сто років, чи що?!
В обуренні вони вживали половину вивчених слів, половину своїх, і Петрик не міг їх зрозуміти. Втрутилася Софія і, показавши на Петрика, сказала:
— Його мати, — і написала «97».
Чвірка замовкла і стороплено дивилась на виписану на піску цифру.
— Так, так, — закивав головою Петрик. — Люди до сорока років тільки учні. Жити і працювати починають тільки з цього віку. Коли мають уже ясний розум і досвід. І тільки тоді можуть одружувались.
— А… а скільки ж літ ви живете? — спитав Юрко приголомшено.
— До 200–250… Скільки хто схоче… Поки є воля до життя і форма ціла — живе.
— А молоді не вмирають?
— Умирають і молоді, — журно схилив голову Петрик. — Коли форма розіб’ється, дух одлітає… Ми не боги… Але тепер молодих умирає менше.
— Ой-ой, — аж захитався пілот. — Ти вже сьогодні більше нічого не розказуй. Це як іще двісті років жити… До цієї думки чоловік мусить звикнути… Та коли ще треба вдруге починати…
— Добре, — засміявся Петрик. — Сьогодні маєте відпочинок. Ми прилетимо по вас завтра.
Молодь одразу пожвавішала, як учні, коли кінчається наука, і за кілька хвилин вже одлетіла, весело гукаючи згори:
— Зоставайтесь з спокійним духом! До завтра!
Лишившись сама, чвірка кілька хвилин мовчала.
Потім пілот витягнувся на траві і спитав:
— Ну, браття товариші, як вам подобається удруге жити? Та ще й в 2245-му році?
— Мені подобається, — рішуче сказав Юрко. — Ще б нам таке й уві сні не приснилося… Оце вже рай — так рай!
— А головне — ще довго жити, — роздумливо протягнув пілот. — Це таки варто потрудитися. То чоловік усе хапався, поспішався, боявся, що не встигне всього зазнати… Ніколи було думати…