Рік 2245 - Людмила Коваленко

— Старший.

— Старший, одно слово, — луною обізвався пілот.

— Та й говорити нічого, одразу видно, — зітхнув бортмеханік, витираючи піт і одставляючи ногу. — Це тобі і сліпий бачить, що Старший… Як глянув на мене, так я й прикипів. Так і читає в мені, як в книжці: Алямбек Сафандула, село Дербинь, Ташкентської области… Я й сам був забув, поки він не прочитав…

— І я згадав, — замислено пробурмотів пілот. — Згадав, як жив раніше, і була в мене жінка… добра жінка була в мене, — роздумано повторив і безнадійно махнув рукою.

— А я чув пісню, — захоплено обізвався Юрко, — їхав на гарбі на сіні, а мати сиділи поруч і тихенько співали. Голосно соромилась співати, бо ж уже заміжні були…

Він раптом закинув голову і завів приємним тенором, передихаючи несподівано там, де не вистачало повітря:

Літуни заворушились і обступили його, напружено і зацікавлено вслухуючись в мелодію. На другому куплеті дехто вже приставав до Юрка, тягнучи одну мелодію, а останній куплет співали вже всі разом під його диригентством, а троє пробували акомпанувати на дзвіночках.

Іван опритомнів і повільно сів. Пісня нагадала йому Україну і карний загін, і полум’я від пожежі. Тупо уперся поглядом у групу. Всі стояли півколом навколо Юрка, який, розчервонілий і ніби осяяний вищою радістю, з запалом починав пісню спочатку. Всі дивились на нього і стежили за рухами його рук, і навіть пілот старанно виводив басову партію.

Тільки Алямбек стояв осторонь, засунувши руки замість кишень за мотузку, якою підперезався замість пояса, й насуплено дивився перед собою. Помітивши Іванів рух, він ступив до нього і сказав зневажливо:

— А ти й нервенний… Звичайно, людина, видно, строга, жартувати не любить, але ж не страшна… Дівка стояла і нічого, а ти упав. Тонкі у тебе, брат, кишки… Дуже зла в печінці багато носиш.

— Одчепись, — похмуро сказав Іван, встаючи.

Стояв запорошений, з розідраною одежею, похмурий і набурмосений.

Та ніхто не дивився на нього. Молодь захоплено співала. Часом чийсь погляд проскакував по ньому ненароком. Дивились без страху і без цікавости. Як на порожнє місце. Дивились і не бачили.

Він хвилину постояв і пішов далі від них, хитаючись на непевних ще ногах і почуваючи, що в нього нема нічого. Нічого. Порожнеча і самотність.

Минули два тижні науки. Дні йшли одноманітно, розмірено, спокійно. Частина літунів одлетіла і не повернулась. Прилітали нові, дивились, розпитувались і одлітали. Тільки Петрик і Софія, дівчина, що прилетіла в перший день, незмінно лишались на місці.

— Ну, сьогодні робимо перерву, — сказав Петрик. — Вже досить знаєте нашу мову, щоб розуміти хоч трохи. Тепер покажемо вам наш світ. Думаю, почнемо з Країни Дітей.

— А це що таке? — здивувався пілот. — Чи у вас дітей одбирають од родини? Бо у нас щось таке починалося.

— Ні, ні, — засміявся Петрик. — Хто б то посмів? Та наші матері таку бучу зчинили б… — він покрутив головою і засміявся. — Ви ще не знаєте наших Матерів. Вони навіть Старшим дають часом поради.

— Хто ж то такі, ці Матері? — обережно спитав бортмеханік. — Уряди чи королеви, чи як це у вас називається?

— Матері? — здивовано перепитав Петрик. — Матері то… матері, ті, що родять дітей.

— Баби, значить, — презирливо засміявся Іван, вперше від часу появи очей даючи волю своїй ворожости до нового світу. — Велике діло — дітей родити. Кожна сука тобі родитиме, а вони бач яке діло з того роблять… — злісно і зневажливо перекривив він Петрика.

І в ту ж мить закричав і закрутився на місці од нестерпного болю. Ніби кілька розпечених залізних прутів стьобало його по всьому тілі.

Петрик стояв блідий од гніву, стиснувши кулаки. Трійка незрозуміло і перелякано переводила очі з нього на Івана.

Тут Петрик опустив очі, і Іван в ту ж мить спинився, стогнучи і потираючи тіло.

— Та що тобі? — спитав здивовано пілот. — Верещав так, наче тебе били.

— Та й били, — похмуро обізвався Іван, спідлоба злісно і злякано зиркаючи на Петрика. — Чорт його знає, чим вони б’ють. Радіом, чи що?

— То я зробив тобі своїм гнівом, — тихо сказав Петрик, все ще спустивши очі. — Ніхто не сміє у нас ображати Матері…. цього я не міг стерпіти. Досі я стримував себе, бо ти не маєш непроникливої заслони…

— Якої заслони? — обережно спитав пілот.

— Непроникливої заслони… Коли хтось хоче побути сам, щоб нічий дух не впливав на нього і щоб ніхто не читав думок його, — тоді спускає непроникливу заслону… Тоді ніщо не досягає його.

— А, то ти в заслоні, — вороже кинув Іван.

— Ні, я хотів сприйняти тебе таким, який ти є, — сказав Петрик і вперше по сварці глянув Іванові просто в очі. — І не захищав себе. Дивись, — спустив він сорочку. — Бачиш, що ти зробив твоєю злістю?

Спина і груди були в синіх і багрових смугах. Де-не-де струпами горіли виразки і червоніли плями, як від уколу голкою. Коло серця кривавилась велика свіжа пляма.