Замирення - Джефф Вандермеєр

— Маячня. Ти знаєш, хто я, або маєш це знати. Ти просто боїшся, як і я, — сказала вона, і він відчув: це правда. Тут у нього не було жодного захисту, проти жодного нападу.

— Я не думаю, що ти ворог, — мовив він. Слово «ворог» пролунало тепер надто жорстко й недоречно. — І я не думаю про тебе як про копію. Не зовсім так.

Роздратовано, хоча й наразі дещо пом'якшено, — а чи йому тільки здалося, ніби вона трохи зм’якшилася:

— Я і є копія, Джоне. Але не ідеальна. Я не вона. Вона не я. Знаєш, що я сказала б, якби зіткнулася з нею лицем до лиця?

— Що?

— Я сказала б їй: «Ти накоїла чортову прірву помилок. Ти наробила силу-силенну помилок, але я люблю тебе. Ти — безладдя і одкровення, але я нічого з цим не вдію. Усе, що я можу, — це самотужки працювати з цим». А потім — я ж її знаю — вона, певно, весело подивилася б на мене і взяла зразок моєї тканини.

Він ревуче розреготався. Бив рукою по коліну.

— Ти маєш рацію. Ти, мабуть, маєш рацію. Саме так вона й зробить. — Він сидів на землі, доки вона заклякла, жорстка, як вартовий. — Тут мені нема чого робити. На пси зійшов. Навіть якби ми потрапили до маяка.

— На пси зійшов, — повторила вона, усміхаючись.

— Дивина, хіба ні? Дивне місце. — Вибила його з колії, хоча він не хотів цього. Раптом Керманич став спокійніший, ніж був раніше, відколи сюди потрапив, бо все його безталання наче поблякло й померхло там, за межею.

Вона подивилася на нього оцінювальним поглядом.

— Нам треба продовжувати, — сказала вона. — Але ти можеш читати далі. — Вона простягла руку, щоб допомогти йому підвестися; міць її зап'ястя, коли він звівся на ноги, запевняла краще за будь-які слова.

— Але це ще та катастрофа, — сказав він. — Я читаю тобі останню волю і заповіт дурня.

— А які у нас тут є інші розваги?

— Твоя правда.

Керманич не сказав їй про дивну кімнату Вітбі або про свою підозру, що Вітбі міг бути провідником Нуль-зони. Він не розповів їй і про ті останні відчайдушні моменти в Південному Окрузі, коли змістилася межа. І, незважаючи на все це, він став краще розуміти материну брехню. Вона хотіла приховати підстави своїх рішень, приховуючи факти або завуальовуючи їх, надаючи їм іншого забарвлення. Але вона мала бути достатньо мудрою, щоб усвідомлювати; незалежно від мотивації, незалежно від хитросплетінь лабіринтів, кожний замовчуваний факт лишав певний слід своєї присутності.

— «Як Воно відновлюється, якщо не через наші дії? Через наше життя?» — спитав Вітбі вустами Керманича: мабуть, автор досі вже мертвий або й ще гірше.

Але вона не слухала; знову щось у небі привабило її увагу, і це, невідоме йому, не могло бути лелеками, й цього разу він видобув бінокль, прагнучи знайти те, на що вона дивиться. Коли ж він знайшов це, то кілька разів налаштовував фокус, не певний, чи бачить це ясно.

Але він бачив.

У згущуваній синяві щось пропливло, схоже на розірвані та роздерті випари. Довге, широке і чужодушне. Політ такий далекий, такий високий… Керманичу це нагадало покраяний поліетиленовий пакет, випотрошений і витягнутий у смугу, який пливе небокраєм… хоча воно товще за пакет чи за частку неба. Ця текстура, яка існувала й не існувала водночас, змусила його затремтіти, зціпити руку в кулак, а шкіру — похолонути й оніміти, і згадалася стіна, яка насправді стіною не була. Стіна, яка дихала від його дотику.

— Падай! — крикнула Жар-птаха, змусивши його стати на коліна в очереті. Він міг зараз відчувати сяйво — увесь підібраний, щільний, напружений, витягнутий, начебто це його шкіра витягнулась і напнулася, звернена до неба, яке не було просто небом, а чимось більшим. Воно так тягнуло до себе, що він вихопився б, якби не Жар-птаха, яка знову його смикнула, змушуючи лягти. Він лежав ницьма, вдячний за цей тягар, яким вона навалилася на нього, за те, що він тут не сам.

Пронизуючи небо, жахаючи — брижачись, пірнаючи, знову виринаючи, оглушуючи моторошним шепотом, який пронизував не тільки вуха, а й усе тіло, наче пробивши кожну клітинку фізичним болем… Він закляв це, заклякнувши на місці, наче заморожений, спостерігаючи, боячись. «Хвилясті лінії, які там є і яких водночас там немає». Рядок зі звіту Вітбі, яким Керманич не поділився, бо не зрозумів цих слів. Йому пригадалися кадри з відео першої експедиції.

— Ні з місця, — прошепотіла йому на вухо Жар-птаха. — Ні з місця. — Вона притулилася до нього, намагаючись заховати його, нібито Керманича тут і немає.

Він намагався навіть не дихати, стати таким нерухомим, наче неживий. А воно закручувалося в небі та краяло його, і до Керманича долинали ці брижі, пірнання, знову виринання, як сліди вітрила, доки він не ризикнув визирнути і не побачив, що це якийсь удар у повітрі заморозив ту річ, змусивши її заклякнути на місці, а потім ця проява напнулася, напружилася, наче шкура, майже крихка, але тверда й непіддатлива.

А потім, в останньому пориві, воно зметнулося, віддалилося, а тоді ще занадто наблизилося, зникаючи з поля зору, розчиняючи своє існування. А може, воно вислизнуло з повітря, і небо лишилося таким самим, як і доти було?

У нього не було для цього слів — чи Вітбіних, чи й власних. Це не було мертвою діорамою. Це не було закляклим скелетом людини, ніколи йому не знайомої. Тепер усе здавалося можливим. Усе може статися. Він міцно стис пальцями різьбленого Чоррі. Так міцно, що дерево ледь не пробило йому шкіру на долоні.

Вони лишалися там, де були, аж доки буря пронизала небо, яке тепер Керманич сприймав за щось зрадливе, і крізь темно-сіре світло спалахнули блискавки, а з-поміж дощових крапель, які наскрізь їх промочили, посипалися темні, слизькі, подібні до пуголовків істоти, які чвакотливо зникали у грунті навколо, коли двоє людей намагалися знайти якомога кращий прихисток, тулячись під шишкуватими, колючими, почорнілими кістяками дерев із листям, що нагадувало кинджали. Схожі на пуголовків істоти більше скидалися на живий потік, кожна — завбільшки з мізинець Керманича. Він не міг не подумати про них, що вони вийшли з тієї смуги в небі, і що це невідоме розпалося на мільйон