Замирення - Джефф Вандермеєр

— Як ти гадаєш, на що вони перетворяться? — спитав він у неї.

— На будь-що, як і все, що тут перетворюється, — сказала вона, але ж це аж ніяк не було відповіддю.

Коли буря минула, болото ожило пташиними співами та булькотінням води у каналах, нічого надзвичайного. Може, просто очерети посвіжішали, стали яскравіші, дерева — зеленіші, але, може, таке враження було просто від світла, від сонця, яке здавалося звідси таким далеким, як і все на світі.

Якийсь час вони стояли. А тоді мовчки попрямували далі, тримаючись ближче одне до одного, ніж раніше.

6. ДИРЕКТОРКА

Є таке місце, яке ти, ще малям, називала щонайдальшою точкою — найдальшою, куди в тебе вистачало сил забратися; те місце, де ти стояла, і де можна було уявити, нібито ти — єдина людина на світі. Перебування там змушувало тебе насторожуватися, але те місце давало тобі й спокій, відчуття безпеки. Хоч би куди ти пішла з цієї точки, у будь-якому напрямку, ти завжди поверталася назад — знову й знову поверталася туди. Але цієї миті, навіть стоячи з Вітбі, який поруч тебе, ти така далека, що милями не зміряти — і ти це відчуваєш. Ти різко це відчуваєш. Ти трохи змістилася з вершини, почуваючи легку втому, і вийшла до цього ідеального нерухомого видовища, де лісові острівці переходять у водно-болотні угіддя, а прісноводний канал — це буфер для солончаків, і, врешті-решт, перед тобою відкривається море. Де ти колись бачила видр, чула крики кроншнепів. Ти глибоко вдихаєш і відпочиваєш серед цього пейзажу, проходишся цим берегом під цим низько навислим небокраєм, омолоджена цим непорушним спокоєм. За деякий час твої ноги перестають відчувати втому, і ти нічого не боїшся, навіть Нуль-зони, і в тебе не лишилося місця для спогадів чи думок — ні про що, окрім цієї миті, і цієї, і наступної. Невдовзі, щоправда, це відчуття знову зникає, і ти з Вітбі — вижилі у топографічній аномалії — застигаєш перед руїнами маминого котеджу. Лишилися тільки підлога та ще пара стін, з яких звисають шпалери, такі побляклі, що ти не можеш розрізнити візерунку. На затоптаному в землю розколотому ганку — потрощена гнилизна широких дощок, що колись була доріжкою, котра вела до металево-синього моря, яке підкидає на хвилях білі гребені та знову їх топить. Може, тобі й не треба було йти сюди, але ні, таки треба було знайти щось нормальне, якусь подобу тих днів, доки все не пішло шкереберть, — тих днів, які тоді здавалися такими буденними.

— Не забудь мене, — сказав тоді їй Сол, ніби кажучи не тільки про себе, але й про твою матір, і про все забуте узбережжя. Тепер, насправді забутий, Вітбі стоїть на одному кінці, а ти — на іншому, потребуючи простору. Він не впевнений у тобі, і ти про нього теж нічого точно-напевно не знаєш. Вітбі хотів припинити цю місію після відвідин вежі, але ти в жодному разі не хотіла піти геть. Це твій дім, і Вітбі вже не зупиняє тебе, хоча може протестувати, може пхикати й намагатися вивільнитись, хоча він може примусити тебе негайно повернутися за межу.

«І де тепер твій оптимізм?» — так і кортить тобі спитати, але насправді його немає, бо він існує поза твоїм світом.

Дуже давно люди розпалювали один чи два каміни на підлозі в котеджі — там, де раніше була житлова кімната, під навісом однієї зі стін. Залишені плями, які чорніють, промовляють до тебе, що навіть після наступу Нуль-зони тут якийсь час жили люди. Чи не твоя мати розпалювала ці багаття?

Підлогу встеляють дохлі жуки, розчавлені на глянсові смарагдові шматки, оточені зеленаво-блакитним лишайником і товстими лозами дикого винограду, утворюючи хаотичне зелене море. Волові очка та співочі пташки вислизають через чагарник надворі, примощуються на розчахнутій віконниці, яка виступає назовні до берега, а потім знову зникають. Вікно, з якого ти виглядала батька, путівець, що веде до хати надворі, геть заросли шпичастими кущами та бур’янами.

Консерви з їжею, давно поіржавілі, де весь вміст прогнив, а також харчі, вкриті товстим лепом, занурені у бруд, який виступає з кутів, з поточених шашелем дощок, — точніше, того, що лишилося від підлоги. Аномалія потрісканих старовинних тарілок, ледь упізнаваних, складених до мийниці, яка вже відвалилася та перетворилася на суцільну цвіль і лишайники, а шафи для посуду просіли й зогнили.

Ти відчуваєш жаль, якийсь невиразний знак, що не засвічується, якому ти дозволила згаснути. В експедиціях ніколи не розповідали, що тут жили люди, які тут працювали, випивали, грали тут музику. Люди, які мешкали в транспортабельних хатках, у бунгало та маяках. Краще не думати про людей, які тут жили, про те, що тут усе спорожніло… а все ж таки ти хочеш, аби хтось пам’ятав про це, щоб зрозуміти, що втрачено, навіть якщо це така дрібниця.

Вітбі стоїть тут як вторгнений чужинець, доки ти спостерігаєш усе навколо, — він знає, що ти щось приховуєш від нього про цей котедж. Пласка, похмура смуга вуст, обурений погляд — чи це так має бути, а чи Нуль-зона вже почала налаштовувати його проти тебе? Коли ти вирвалася з тієї вежі, тікаючи від того, що так швидко зростало, ти знала, що він досі кричить, кленучи те, що на нього напало. «Там не було жодного звуку. Нічого. Потім… стіна за мною, пробігла крізь мене. А потім це минуло». Але відтоді він більше нічого не сказав, як і ти не ділилася з ним тим, що побачила прямо перед собою, доки не подолала ті кілька останніх сходинок до світла. Може, кожний з вас вважав, що інший йому не повірить. Може, ви просто хочете повернутися до світу.

Тут, у котеджі, немає тіл, але що ти думаєш? Що знайдеш їх, скоцюрблених, захованих тут від катастрофи, яка змінює світ навколо? Це ніколи не було у вдачі твоєї матері. Якби було за що боротися, вона боролася б до кінця. Якби комусь було треба допомогти, вона б допомогла. Якби можна було втекти до схову, вона б це зробила. У твоїх снах і мріях мати поводилася так, як і ти, сподіваючись на порятунок.

Сидячи там, у кімнаті відпочинку «Зоряних стежок», дряпаючи нотатки, ти бачила, як котедж повертається до тебе у твоїх візіях, у найменш очікувані миті, й маяк так само. Так, наче тяжіння затягує тебе до води, і потреба знати правду пересилює страх. Звуки хвиль