Замирення - Джефф Вандермеєр

— Тобі треба піти до лікаря.

— Піду.

— Моя мама лікар.

— Це так. — Її мати була, або мала бути, педіатром. Це не зовсім те ж саме. Навіть якщо надавала неліцензійні поради мешканцям забутого узбережжя.

— Якби я змінилася, то пішла б до неї.

Змінилася. Але змінилась яким чином?

— Ти живеш із нею.

— І що?

— Нащо ти взагалі тут? Прийшла мене допитувати?

— Гадаєш, я не знаю, що таке «допитувати»? Але я так і роблю, — сказала вона та й подалася геть.

Коли Генрі та Сьюзен пішли на цілий день, Сол піднявся нагору, і з башти маяка його зору відкрилися разючий контраст моря й берега, темне бронзове проміння сонячного дня. Звідси променилося світло, крізь бурі та людські катастрофи, заспокоюючи їх у кризових ситуаціях. Світло, яке ллється водоспадом або навіть уривається. Світло, що пульсує і тремтить, пригортає до себе морок, а потім одкидає його.

Він стояв у ліхтарній кімнаті й тоді, коли вперше побачив Генрі, стільки місяців тому. Генрі тягнувся через пісок до маяка, являючи собою хитку постать, своєрідне посміховисько, коли падав навсібіч, згинався і боровся з вітром. Генрі, який коливався від світла, а вітер тріпав на ньому сорочку, завелику йому, таку завелику, що вихопилася зі штанів і лопотіла на плечі, немов вітрило, ніби жадаючи звільнитися. Він дивився тільки на Сьюзен, яка пленталася позаду, і її Сол спочатку навіть не помітив. Куликів навряд чи обходила ця поява; замість нервово затріпотіти, нерівним клином злітаючи геть, вони до останнього колупалися в піску, а потім майнули геть на крилах, рятуючись від цієї незграбної поторочі. Генрі тієї миті був схожий на вайлуватого прохача, прочанина, який прибув до святині.

Вони залишили своє обладнання — металеві коробки з химерними циферблатами та показниками. Майже як загроза. Права скватерів. Ми повернемося! Він не розумів і половини того, на що дивився, навіть упритул. Та він і не хотів — не бажав знати, що тут відноситься до спіритичного сеансу, а що — до науки. Пребіотичні часточки. Примарна енергія. Дзеркальні кімнати. Об’єктив був сам по собі надзвичайним, дивовижним у своїх діях, без спроби знайти ще якесь значення.

У Сола занило коліно, віддаючись болем щокроку, поки він проходив через обладнання Легкої Бригади. Шукаючи щось, чого він, напевне, нізащо не знайде, маячний доглядач міркував над тим, що людина може й розпастися від великого напливу недуг, отож трохи підтримки не завадить. До того ж Чарлі на сім років молодший. Але це просто витісняє думку, яка наразі викликала у нього паніку: щось воно не так, він усе більше почувається чужим у власній шкурі, і, можливо, те щось уже й почалося, уже помітно — у нього в очах. Зараження! Ось думка, яка вклинювалась у миті між пильнуванням і сном, сном і пильнуванням, вторгаючись поміж них.

Було відчуття чогось, що дедалі певніше вгризається йому всередину, і це відчуття збивало його з пантелику та лякало.

На щастя, мати Ґлорії, Труді Дженкінс, погодилася ненадовго прийняти його — десь за годину до сутінків. Вона жила на заході, в затишному бунгало, і Сол поїхав туди своїм пікапом. Він припаркувався на грунтовій доріжці, де росли дуби, магнолії і кілька карликових пальм. За рогом лежала колода, чи не завбільшки з будинок, і відкривався вид на пляж. Якби вона хотіла, то могла б цю кімнату здавати влітку туристам.

Поголоска ходила така, що Труді приїхала на забуте узбережжя після того, як на неї подали до суду у справі наркоторгівлі, понад десять років тому. Але, попри минуле, вона мала легку впевнену руку та ясну голову, тож краще вже поїхати до Труді, аніж пхатися то клініки за п’ятдесят миль звідціля, або до інтерна, який стажувався тут-таки, у селі.

— Ось, скіпка якась потрапила… — Інша перевага матері Ґлорії полягала в тому, що з цією жінкою можна було говорити про скіпку. Сол намагався поговорити про це з Марлі, але з невідомих причин, яких він не міг збагнути, що більше говорив, то дужче мав відчуття, ніби кладе на Марлі якийсь тягар, та ще й не знає, скільки тієї ваготи він витримає.

Думка про це пригнічувала Сола, і за якийсь час він урвав себе, так і не розповівши про дивні речі, які плавали в кутиках його очей.

— Вважаєте, вас щось укусило?

— Може, не вкусило, а вп’ялось. Я був у рукавичках, та все одно — не треба було туди залазити. Може, це взагалі не стосується того, що я відчуваю. — Але звідки йому було знати? Це відчуття-невідчуття постійно поверталося до нього.

Вона кивнула головою, кажучи:

— Розумію. Це нормально — турбуватися, бо москіти й кліщі — переносники хвороб. Отже, я можу оглянути вам руку, промацати пульс, перевірити життєві сили, і, можливо, покласти край вашим страхам.

Вона була педіатром, але розмовляла з ним не як із дитиною. Ця лікарка просто вміла пояснювати складне просто і досягати мети, за що він був їй вдячний.

— Ваше малятко надто тягнеться до маяка, — сказав він, просто щоб казати щось, коли зняв сорочку, і Труді почала його оглядати.

— Так, я знаю, — мовила вона. — Сподіваюсь, моя донька не завдає вам клопоту.

— Ні… просто забагато лазить по скелях.

— Вона таки скелелазка, тут усе гаразд. Видирається на все, що трапиться.

— Це може бути небезпечно.

Вона різко глянула на нього.

— Про мене, то краще б вона ходила на маяк і спілкувалася з тими, кого знає, аніж вешталась казна-де.

— Еге, так, — сказав він, відчуваючи прикрість, що підняв цю тему. — У неї талант скакати в халепи.

Труді всміхнулася.

— Уся в мене вдалася. Я навчала її всяких халеп.

— Якщо у лісі ведмежий послід, вона це розпізнає.

Жінка засміялася з цього.

— Думаю, вона може стати вченою, коли виросте.

— Де ж вона оце зараз? — Він думав, що Ґлорія після маяка одразу піде додому.

— У продуктовій крамниці. Це дівча любить бігати скрізь. Тож вона може піти до продуктової крамниці, а потім приготувати нам молока і ще дечого на обід. — Крамниця була поруч з сільським баром і теж працювала вряди-годи.

— Вона називає мене захисником світла. — Він не знав, звідки цей вислів, але йому подобалося, коли вона його так називала.

— М-м-м-хм-м. — Повернулася його оглядати.

Нарешті сказала:

— Я не можу знайти жодних ознак чогось аномального у вас на руці. Навіть знака не бачу. Але, якщо тиждень минув, могло загоїтися.