Замирення - Джефф Вандермеєр
Тоді прийшов Генрі, випередивши Солові запитання, його лекцію про те, що це не по-людськи, що негарно брати чужі речі. Про те, що не треба робити сандвіч, не спитавши спочатку дозволу, що це просто по-загарбницьки, агресивно, а згодом — навіть сміховинно.
Генрі висловився у майже розмовному стилі:
— Нічого тут страхітливого не сталося, еге ж. Соле? Зблизька чи здалеку?
Усе виправдане у відповідь — вичавлена болісна усмішка. Усі знали страхітливі оповідки про забуте узбережжя.
— І це, мабуть, просто збіг. Після твого капризу тоді надворі наші датчики передають геть викривлені дані. Дещо схоже на те, що обладнання зіпсуте, не працює, але ми його перевірили. З ними немає нічого неправильного. Я ж маю рацію, хіба ні, Соле?
Його «каприз» надворі. Генрі безперечно намагається розлютити його.
— Отак, працює, усе гаразд, — Сол намагався надати голосу веселості. Хтось міг би подумати, що Генрі — своєрідний блазень, і його намагання розмовляти неприродно-зверхньо — ознака асоціального стану. Але він просто нервував Сола, вже навіть тим, що просто лише стояв отут.
Отож він вигнав обох, зателефонував Чарлі, щоб спитати, чи зможе той прийти на ленч, замкнув житло і поїхав до сільського бару для бодай якоїсь розривки.
Сільський бар був імпровізованим місцем, що працювало коли-не-коли, як нагода трапиться, у стилі, який залежав од випадку. Сьогодні звідси винесли барбекю, холодник, напханий домашнім пивом. Паперові тарілки, що лишилися з якогось дитячого дня народження, торт зі свічками на рожевому тлі. Сол і Чарлі сиділи надворі, на старезній колоді, обличчям до моря, за столом під побляклою блакитною парасолькою.
Вони розмовляли про те, як Чарлі провів день на човні, та про нового поселенця, який придбав будинок, поруйнований ураганом, і про те, що Старому Джимові справді не завадило б поновити сільський бар, бо «це не круто — дешевий бар там, де немає пристойних барів, щоб порівняти». Як, можливо, навідаються на концерт тієї рок-групи, про яку Чарлі йому розповідав. А може, натомість вони просто лишаться у ліжку на цілий день.
Як Легка Бригада нервує Сола!
— Генрі — потороча, — сказав він Чарлі. — А погляд у нього — як втупиться, неначе якийсь надприродний моторошний гробар. І Сьюзен скрізь за ним тінню ходить.
— Вони ж тут не на віки вічні, — відповів Чарлі. — Одного разу поїдуть геть. Маленькі виплодки. Бригада Привидів, Ватага Потороч. — Він грався словами, — може, тому, що обидва вже хильнули по пиву.
— Може, й так, але часом вони мене до сказу доводять.
— А може, вони таємні агенти з лісового господарства чи охорони довкілля?
— Атож, — я ж цілими ночами звалюю хімічні речовини.
Чарлі жартував, але забуте узбережжя потерпіло за десятиліття чи два від випадків неприпустимих правил поводження на «суміжній території».[9] У пустелі потопали зогнилі барила, деякі ховались у старих покинутих садибах, наполовину занурені в сосновий суглинок.
Вони розмовляли й пізніше, у двокімнатному котеджі Чарлі, — пройти далі вулицею. Пара фотографій його родини, кілька книжок, негусто в холоднику. Нічого, чого б Чарлі не міг повкидати до наплічника, якби вирішив звідси чкурнути або переїхати до когось.
— А ти певен, що вони не вар’яти, які втекли з божевільні?
Сол засміявся, бо якраз улітку втекло двоє психів, за межею, де Гедлі, і розгулювали на свободі майже три тижні, доки не потрапили до поліції.
— Якщо позабирати звідси всіх душевнохворих, то нікого не лишиться.
— Окрім мене, — сказав Чарлі. — Окрім мене і, може, тебе.
— Окрім птахів, оленів і видр.
— Окрім пагорбів і озер.
— Окрім змій і східців.[10]
— Чого?
Але вони вже так розігрілися під простирадлами, що могли бовкнути будь-що, то й бовкали.
Ґлорія передумала й не пішла до лікаря. Наступного дня, коли Генрі та Сьюзен знову звелися на маяк, Сол спустився, а вона з’явилась у першій половині дня й хвостиком скрізь ходила за ним. Він так звик до неї, що, якби вона не прийшла, вирішив би: щось не так.
— Ти якийсь не такий, — сказала Ґлорія, і він ще довго сушив голову над цими її словами.
Цього разу вона обперлась об навіс повітки, споглядаючи, як Сол сіє нову траву на газоні. Волонтер Бред обіцяв прийти допомогти, але так і не з’явився. Сонце вгорі було величезною пащею, в якій переливалася жовтизна. Хвилі рокотом відлунювали якоюсь вібрацією в його свідомості, але приглушено. На одне вухо він не чув, бо, безперечно, усю ніч проспав на ньому, і це було кумедно. Можливо, зрештою, він занадто старий для такої роботи. Може, ось вона, причина, чому доглядачам маяка доводиться йти на пенсію у п’ятдесят років.
— Я став на день старіший і мудріший, — відповів він. — А хіба тобі не слід бути у школі? То й ти помудрішала б.
— Сьогодні День Учителя.
— А у нас сьогодні — день доглядача маяка, — пробуркотів він, розбиваючи лопатою грунт. Шкіра у Сола була еластична, безформна, а нервовий тик, від якого сіпалося ліве око, так і пульсував усередині та назовні.
— А ти покажи мені, як це робити, і я допоможу.
Почувши це, він зупинився і, спираючись на лопату, як слід подивився на дівчинку. Якщо вона далі ростиме, то може стати цілком пристойним лайнбекером.
— Ти хочеш стати доглядачкою маяка?
— Ні, я хочу попрацювати лопатою.
— Та лопата більша за тебе!
— Знайди іншу в повітці.
Так. Усемогутня повітка, в якій є все… окрім того, що треба. Він подивився на освітлену вежу будинку, де Легка Бригада, аякже, виробляв з маяком немислимі речі.
— О’кей, — сказав він, і приніс їй маленьку лопатку, більшу за ту славну лопату, яку Ґлорія випрошувала.
Урвавши його настанови, як користуватися лопатою, дівчинка стала поруч і почала незграбно терти грудочки землі навколо, а Сол обачно відстрибнув чимдалі. Колись йому була вцілила в голову ручка лопати, якою орудував помічник, що стояв надто близько і був переповнений ентузіазмом.
— Чом ти не такий? — спитала вона, як завжди, прямо і наполегливо.
— Я ж сказав тобі, що не змінився. — Трохи грубіше, аніж хотів.
— Але ти змінився, — сказала вона, не звертаючи уваги на його тон.
— Це через ту скалку, — нарешті відповів він, намагаючись знайти простіші слова.
— Від скалок боляче, і від них у тебе ж кров піде.
— Ні, не від цієї, — сказав він,
