Замирення - Джефф Вандермеєр
— Що це за місце? — знову питає Вітбі. — Чому ми тут? — Його голос викрив стрес мовця.
Ти ігноруєш його. Хочеш сказати: «Оце ж тут я виросла», але для нього один шок — це вже забагато, а тобі ще доведеться мати справу з Лоурі, з Південним Округом, коли ти повернешся. Якщо повернешся.
«Ось ця поросла диким виноградом тінь отам — це була моя кімната», — сказала б ти йому, якби змогла. «Мої батьки розлучилися, коли мені було два роки. Тато покинув нас… він був дрібним шахраєм, і мама сама ростила мене, а в батька я хіба що збувала щороку зимові канікули. Доки не залишилася з ним назавжди, тому що не могла більше повернутися додому. А він брехав мені про причину, аж доки я підросла, — мабуть, це було правильно. А мені все життя було цікаво знати, як би я поводилася, коли б повернулася туди, до того місця. Цікавило: що б я відчувала, що б робила? Іноді навіть уявляла, буцімто є якесь давнє повідомлення, котре передбачила моя мама й поклала до металевої скриньки або під камінь. Якийсь знак, бо зараз мені треба повідомлення, знаку».
Але в котеджі немає нічого такого, чого б ти не знала, а за твоєю спиною маяк сміється з тебе, промовляючи: «Я ж тобі казав».
— Не хвилюйся, незабаром підемо додому, — кажеш ти. — Лишився маяк, і тоді ми підемо додому.
Зберегла наостанок найкраще — а чи найгірше? Скільки з дитинства можна зруйнувати або спотворити, перш ніж на ті спогади накладуться якісь інші?
Ти рвучко оминаєш Вітбі — мигцем, тому що не хочеш, аби він бачив тебе засмученою, бо Нуль-зона знову дедалі ближче обступає і затискає тебе.
Кілька вцілілих у котеджі мостин риплять і зітхають, створюючи немилозвучну музику. Птахи затято цвірінькають у чагарях, наввипередки літають, злинаючи до небосхилу. Падатиме дощ, обрій — неначе зморщене чоло, і мовби який таран насувається на узбережжя. Чи могли передбачити, що таке станеться? Чи міг навіть Генрі? Чи було це зримим? Чи воно промайнуло понад ними? Усе, що зринало тоді у твоїй дитячій свідомості, було: твоя мати вмерла; і пішли роки на те, щоб ти навчилася думати про її смерть в інші способи.
Усе, що ти можеш бачити, — це вираз на Соловому обличчі, коли ти востаннє запам’ятала його, бувши дитям, і твій останній довгий погляд на це забуте узбережжя крізь запорошене заднє скло автомобіля, коли ти звернула з брудної запилюженої дороги на асфальтове шосе, і далекі брижі на морі зникли з поля зору.
7. ДОГЛЯДАЧ МАЯКА
Тієї ночі помічено два фрахтувальники і вартове судно. Щось більше на обрії — нафтовий танкер? «Ось море велике й розлого широке, ходять там кораблі».[8] Західна сирена досі без направи — загубився провід? Почуваючись трохи слабим, відвідав лікаря. Вирядився до походу по обіді. Помічені: пугач верхи на черепасі, намагався її з’їсти. Я не збагнув, що побачив. Спочатку злякався. Роздумував, що це за дивовижа, з пернатим тілом і насталеними пазурами. Пугач дивився на мене і просто невідривно споглядав, не злітаючи, аж доки я прогнав його з черепахи.
Іноді Сол тужив за казаннями, за їхнім ритмом і модуляціями, способом, у який він міг виголошувати слова, що розкривають любов і доброту. Прояви любові та доброти, марність провини зсередини його самого, виголошувати слова, не порушуючи глибокого зв’язку між ними. Можна назвати річ, і це найменування входить у свідомість стількох. Але настав за його служіння такий день, коли не лишилося жодного слова, коли він усвідомив, що насолоджується ритмом і модуляціями речень, які промовляє, дужче, аніж їхнім значенням — і тоді на певний час розгубився, долаючи безкрає море сумнівів, певний, що зазнав поразки. Тому що він таки зазнав поразки. Пекельне полум’я, апокаліптичні видіння, майбутнє знищення світу демонами — усе це довго не протримає людини без того, щоб не позбавити її чогось. Зрештою, він уже й не знав, що саме має на увазі, у що вірить, і тому назавжди відмів усе своє життя, і втік так далеко, як тільки міг, на південь. Також утік і від батька, який підживлювався зростанням культу своєї особи, маніпулятивного й заздрісного, з яким Сол пробув надто довго, щоб далі ще терпіти: людина така віддалена, яка випромінює так мало світла, показувала Солові тільки ті емоції, яких той не хотів.
Усе змістилося, коли він переїхав. Були способи, в які він почувався настільки по-різному, на півдні, аніж на півночі, шляхи, завдяки яким він змінився, тому що став щасливішим, і він не хотів визнати своєї хвороби чи будь-чого, здатного натякнути на те, що не все таке ідеальне.
І все ж таки з’явилося невеличке оніміння, коли він опинився у ліжку з Чарлі, — за тиждень після того випадку на подвір’ї, епізод, який тривав хвилин десять, протягом якого здавалося, ніби тіло відірване та існує окремо від нього. Або збивали з пантелику і засмучували ті миті на прогулянках, коли він нібито патрулював порушників, але насправді просто радів, спостерігаючи птахів.
Він саме споглядав море, і раптом якісь цятки почали вистрибувати з кутиків його очей, і що ж воно таке, як не чорні крапки, які сіються від задивляння на сонце? Чи була це параноя, а чи яка суперечлива частка його мозку намагалася все зруйнувати, бажаючи йому нещастя, змушуючи його зректися того життя, яке він тут побудував?
Разом із цими подіями, присутність Легкої Бригади ставала дедалі менш реальною, бо після того фотографування всі досягли певного перемир’я, взаємної згоди не звинувачувати одне одного. Він зафіксував отвір у лінзі, прочистив скло, і сказав собі, що надає всім другий шанс.
Але їхні зустрічі подеколи оберталися тертям.
Сьогодні, зайшовши до кухні, він побачив там Сьюзен, яка робила там собі бутерброд, анітрохи не соромлячись і не знічуючись. Його шинка й сир були нарізані стосиком на стільниці, поряд з його пшеничним хлібом, його цибулею і його томатами з городу. Сіла на краєчку кухонного стільця, одна нога — пряма,
