Замирення - Джефф Вандермеєр

— Навіть якщо й робили такі спроби, ніхто не повернувся до Південного Округу відзвітувати про це, — сказав він. — Не це було пріоритетом. — Може, було багато інших цікавинок.

— Чому вся увага зосереджена на маяку, на топографічній аномалії, а не на острові?

— Спитай про це краще колишнього директора. Або Лоурі.

— Я ніколи не зустрічалася з Лоурі, — сказала вона, начебто спростовуючи його існування.

Сказати правду, «Лоурі» тут звучало нереально для Керманича, коли він вимовив це прізвище у цьому місці. Проте Лоурі аж ніяк не бажав його покидати, не хотів визнати себе відторгненим, і де-не-де дрейфував на окраїнах свого бачення, як велична, демонічна пилова цятка. Проявляючись щоразу, коли Керманич турбувався, чи досі діє його місія, — так глибоко вкорінений у свідомості, що звідси не витягти. Незнані команди, повідомлення, накази, позови, імпульси, які належали не йому, які могли бути навіяні іншими.

— Ми мислимо в термінах машин, а не тварин. А ворог не визнає машин. — Йому подобалося слово «ворог», він викристалізував його й зосередив свою увагу на ньому більше, ніж на Нуль-зоні. Нуль-зона була феноменом, куди навідується людина, досліджуючи — от як погоду, — але «ворог» вимагає наміру і сфокусованої уваги.

Вона засміялася з виразу «машин, а не тварин».

— Воно, безперечно, усвідомлює та визнає машини. Воно розуміє їх краще, ніж ми. — Вона зупинилася, дивлячись просто йому в обличчя, підкреслюючи фрази, випромінюючи щось подібне до гніву. — Хіба ти досі не зрозумів: усе, що спричиняє тут рух, здатне впливати на геном, здійснює дива мімікрії та біології? Знає, що робити з молекулами і мембранами, може проникати крізь речі, може спостерігати, а потім одступати. Наш смартфон для нього, як то кажуть, такий примітивний, як і крем’яний наконечник стріли, бо воно працює з такими витонченими і заплутаними речами, що інструменти, якими ми себе зв’язали та обмежили, за допомогою яких ми вивчаємо Всесвіт, насправді свідчать про нашу примітивну природу. Може, воно навіть і не думає, що у нас є своя свідомість або своя воля — не в тому розумінні, як воно оцінює такі речі.

— Якщо це так, то чому воно взагалі звертає на нас увагу?

— Може, воно намагається звертати на нас якомога менше уваги. — Чи немає у тебе в кутку ока чогось такого, чого ти не можеш витягти?[7]

— Отже, відмовляємося. Заживемо на острові, зробимо собі шапки з листя, прийматимемо дари моря. Збудуємо хижку з ребер левіафана, який являється йому вві сні. Танцюватимемо під свою примітивну музику, п’ючи самогон, який ми наженемо з отруйних бур'янів. Відвернемось від реального світу, бо його більш не існує.

Ігноруючи його, вона сказала:

— Кит може завдати шкоди іншому китові за допомогою сонару. Кит може спілкуватися з іншим китом на відстані шістдесяти миль в океані. Кит такий самий розумний, як і ми, просто у такий спосіб, якого ми не уявляємо, не можемо до кінця ні виміряти, ні збагнути. Тому що ми — неймовірно тупі інструменти. — Знову ця ідейка. — Або принаймні ти. — Можливо, вона це пробурмотіла, ледь прошепотіла, або йому тільки здалося.

— Ти симпатизуєш Йому, — сказав він. — Воно тобі подобається.

Холостий постріл, але він не стримався. Занадто часто останні чотири дні він відчував, що перетинає одну з діорам у музеї природної історії, яка йому дуже подобалася — інтригує, захоплює, але це не цілком реальне, або для нього не зовсім реальне. Навіть якщо ці ефекти ще не проявилися — вони вторглись у нього, заразили його, перемололи. Чи судилося йому перетворитися на стогнучу істоту в очереті, а потім на споживу для хробаків?

— Тут багато про підробки, у Вітбі, — трохи пізніше мовив він, хитромудро, щоб випробувати її. Тим паче, що здавалося: її увага не тут, назавжди прикипіла до неба. Напевно, щоб побачити, наскільки вона безпристрасна до свого стану. Це, як він знав, своєрідна відплата, якій він не міг зарадити. Тому що немає сенсу йти на острів.

Коли вона нічого не відповіла, він зачитав цитату, вже почуваючись винним, коли ці слова ще й не встигли злетіти йому з уст:

— «Той спосіб, в який ідеальна підробка стає тим, що вона імітує, і завдяки якомусь дивовижному, але статичному процесу відкриває певну правду про світ. Навіть якщо це не може, за визначенням, бути оригінальним».

Знову жодної відповіді.

— Ні? А як щодо такого: «Коли ви зустрічаєте себе і бачите свого двійника, що ви відчуваєте — симпатію чи імпульс знищити цю копію? Чи вважатимете її нереальною та подерете, як будь-яку картонну конструкцію?» — Ще одна підробка, бо Вітбі не обговорював двійників — жодного разу в усьому цьому клятому документі.

Вона припинила ходу, розвернулася до нього обличчям. Як завжди, йому було важко не дивитися на неї.

— Так ось чого ти боїшся, Керманичу? — Вона вимовила це без особливої жорстокості чи пристрасті. — Бо я можу тебе загіпнотизувати.

— Ти й сама можеш бути до цього чутливою, — сказав він, бажаючи попередити її, навіть знаючи, що настане час, коли йому знадобиться її здібність до гіпнозу, яку вона виказала в тунелі, що вів до Нуль-зони. Візьми мене за руку. Заплющ очі. Здавалося, він невпинно виповзає з пащі величезної, чорної-пречорної, мов чорнило, змії, щоб «побачити» скрегіт, з глибини горла та зусібіч, і в нескінченному темному синці довкруж на нього невідступно зирили левіафани.

— Я не така.

— Але ж ти двійник… копія, — з притиском вимовив він. — Можливо, у копії немає таких самих механізмів захисту. І ти досі не знаєш чому. (Саме це вона йому казала.)

— Випробуй мене, — сказала вона, подолавши спазм у горлі. Вона зупинилася, ставши просто перед ним, дивлячись йому в лице, і жбурнула рюкзак. — Іди вперед і випробуй мене. Скажи це. Скажи ті слова, які, по-твоєму, знищать мене.

— Я не хочу тебе знищити, — стиха відповів він, не дивлячись на неї.

— А ти певен? — спитала вона, наближаючись майже впритул. Він уже відчував запах її поту, бачив розпростані плечі, напівзігнуту ліву руку. — Ти певен? — повторила вона. — Чом же не зробиш мені щеплення, якщо не певен? Тебе вже спіймали, ти роздираєшся між тим, що жадаєш мене, і досі не переконаний, що я людина, так? Зроблена ворогом. Маю бути ворогом. Але все одно не можеш собі зарадити.

— Я допоміг тобі тоді у Південному Окрузі, — промовив він.

— Не дякуй людям за те, що вони були зобов’язані зробити. Ти сам мені це казав.

Спотикаючись, він відступив на крок.

— Я