Замирення - Джефф Вандермеєр

— Я не певен, — неохоче відповів Сол, бо єдина причина, яка його дратувала, — їхня настирливість. А ще він хотів знайти спосіб, як спекатися Бреда, що формально був лише «асистентом».

— А я певна, — пробурмотіла Ґлорія, глипнувши на них. Сьюзен спробувала погладити її по голові. Ґлорія спочатку глянула так, ніби хотіла вкусити цю руку, а тоді, за звичкою, просто рикнула та відсахнулася.

Генрі ближче підступив до Сола.

— Ну що це за фото маяка без його доглядача? — спитав він, але насправді це не було питанням.

— Краща картинка?

— Ви колись були проповідником на півночі, я знаю, — сказав Генрі. — Але якщо вас хвилюють ті, кого ви покинули, — це не для публікації.

Це вивело його з рівноваги.

— А звідки ви це знаєте? — спитав Сол.

Але Бред усунув потребу в одкровеннях на цю тему, вступивши в розмову швидше, ніж Генрі встиг розтулити рота.

— Атож, оце так людина — Сол. Справжній одчайдух. Розшукується в десяти штатах. Якщо ви його клацнете, йому кінець.

Та чи картинка має тут значення? Навіть якщо він покинув північ, це ж не втеча, та й не роздрукують цієї світлини по газетах.

Здійнявся вітер. Без сперечань Сол витягнув із задньої кишені шапку, вирішивши, що коли її надягне, то й замаскується, хоча нащо йому маскарад? Ірраціональна думка.

Напевно, не перша ірраціональна в доглядача маяка на забутому узбережжі.

— Скажіть «чі-із». Скажіть «немає секретів». Рахую до трьох. Немає секретів?

Бред вирішив удавати стоїчну позу, розраховуючи, що таким чином поглузує з Сола. Ґлорія, шукаючи драматизму, змусила їх зачекати, доки вона напне на голову каптура, а потім чкурнула до скель, наче на знак протесту, і Сьюзен не могла спіймати її в кадр. Опинившись у скелях, Ґлорія видерлася на них, а потім озирнулася та почала лазити туди й назад, волаючи від захвату, без вагомих причин:

— Я чудовисько! Я чудовисько!

Долічивши до трьох, Сьюзен заклякла і замовкла, зігнувши коліна, нібито стоячи на корабельній палубі в хитавицю. Вона подала сигнал.

— Немає секретів! — передчасно, з ентузіазмом, вихопилось у Бреда, адже він міг би про це й пошкодувати, з огляду на рекорд — скільки разів уживав наркотики.

Потім спалахнув вогник камери, і по краях зіниць Сола замерехтіли чорні цятки, збираючись і затримуючись там довше, ніж це вважається нормальним.

5. КЕРМАНИЧ

Вони вирвались і покинули цей жахливий коридор між світом і Нуль-зоною, й одразу їм забракло повітря, що шокувало Керманича, але допоміг твердий поштовх тіла Жар-птахи йому в спину. Тягар рюкзака збивав його з ніг, змушуючи боротися з тиском, через що в очах горіло, давила задуха в горлі, — це заливалася солона вода. Він спромігся зціпити губи, щоб не задихнутися, оминаючи поштовхи бульбашок навколо голови. Керманич спромігся притлумити паніку й крик, а ще — пристосуватися до дражливого тиску нерівно-гладеньких поверхонь довкруж, вельми подібних до дверей, перетворених на стіну, яка врізалася йому в пальці, у руки й ноги, викликаючи певність, ніби він матеріалізується всередині торнадо, оточеного блискучими ножами. Вітбі, Лоурі, Ґрейс і його мати-шпигунка, усе це кляте збіговисько Південного Округу викрикує одне слово: «Стрибай!» — і то в цих тисячах сріблястих відблисків. Навіть коли його легені затопила вода. Навіть коли він намагався позбутися зрадливого рюкзака — але ж там усередині був документ Вітбі, й він намагався його зберегти, чіпляючись за сторінки, видираючи їх, а вони спливали, хоча декотрі йшли на дно, решта занурилася в морок, униз, із рюкзаком: розм’якла паперова плита, надгробок.

Жар-птаха, яку він ледь упізнав, уже злетіла та промайнула повз нього, до якогось блискучого жовтого яйця, навкруг якого розгорявся ореол — це могло бути чи не бути сонцем. Поки що він досі всмоктував воду у збурених колах численних звивистих ножів, які вп’ялися в нього своїми осудливими очима. Цей веремій, вихор сторінок, які плавали то тут, то там, прилипаючи йому до одягу, переміняючись на мініатюрні вихорці, щоб зіллятися в один буревій. Протягом миті, яка промайнула, вдивлявся він у рядок тексту, доки ті тупі грубі рила чавили йому груди.

Тільки тоді, коли з’явився справжній левіафан, мозок, зголоднілий за киснем, збагнув цю появу: вони увігналися до зграї баракуд, і, схоже, на них напав ще більший хижак. Виникло відчуття жахливої порожнечі у падінні… нестримно ущільнювався простір, де величезна акула перестрибнула вихор, знищуючи рибу в шарлатній хмарині. Якийсь мегалодон[6]… повітря вихоплювалось у нього з рота бульбашками, неначе міріади крихітних брехень про світ, що вирішив укоротити йому життя.

«Лоурі», залишаючи по собі слід трибуху, так наблизився до Керманича, що той відсахнувся: по його щоці мало не ковзнули зябра. Мережані гострим «коміром», вони тріпотіли різкіше й твердіше, аніж він міг уявити; ревуча вода ринула йому наче з лункого, темрявого поршня просто у вухо, а величезне і, на подив, ніжне око, тепер ліворуч, дивилося на нього. Потім її черево врізалося йому в тіло, і без того пошмагане хвостом, а в голові задзвеніло, і він одкинувся, і вже не міг утриматися, щоб не розтулити рота, а сонячна цятка над ним дедалі меншала. «Візьми рушницю, Керманичу, — казав йому дід. — Витягни її з-під сидіння. Потім стрибай».

Чи у Лоурі, або у будь-кого, є така фраза, що врятувала б його?

Консолідація повноважень.

Ризик не виправдовується.

Пливти і пливти.

Параліч не є переконливим аналізом.

Але бувають і винятки. І з піни та виру, струснувши все довкола, знайома рука вхопила його за тремтливе зап’ястя і висмикнула вгору. От ніби він не був просто вихором збуреної пам’яті, розбитим тілом, нулем без палички, але, певне, вартим того, аби зберегти йому життя, вартим порятунку.

Його ноги билися з нічим, як у підвішеної жертви, а риба знову наближалася; його тіло билось об цю сотню пласких жорстких рил, коли він підіймався, коли занурювався в цей потік стрибучих тіл, від якого все затьмарилося, у цей грубий галас нескінченної плоті, що утворила одну широку вервечку, з якої він міг би — або не міг би — втекти.

Потім вони обоє опинилися на березі, й Жар-птаха з якогось дива заходилася його цілувати. Цілуючи його довго та міцно, затуляючи йому рота, чавлячи на груди… а коли він розплющив очі та побачив її обличчя, вона перевернула його набік.

Потім вода полилася з нього, стекла, і він сперся руками, дивлячись на вологий пісок, у крихітні бульбашки червоподібних тунелів: ці пухирці терлись об його руки й одразу лускалися.

Лежачи тут