Замирення - Джефф Вандермеєр

— Ви пам’ятаєте мене?

— Тобі не можна тут бути, — відповідає Сол Еванс, тяжко дихаючи. Очі в нього заплющені, він не може тебе бачити, але ти знаєш, що бачить. — Тобі треба зійти зі скель. Вода прибуває.

Ти довго не знатимеш, що сказати. Твоя відповідь була багато років тому.

Тепер ти можеш почути величезне, всепоглинуще відлуння якогось могутнього двигуна знизу, швидке обертання дивовижних орбіт, а це світло нижче, ця неможлива палахка квітка, коливається, зміщується, перетворюється на щось інше.

Очі в нього розплющені, білі на тлі темряви. Він геть не змінився, відколи ти востаннє його бачила, не постарішав, і тобі знову дев’ять років, а світло знизу підступає до тебе, стрімко наближаючись східцями, а згори до тебе долинає віддалений крик Вітбі, з вершини вежі — крик за вас обох.

4. ДОГЛЯДАЧ МАЯКА

Панцерники нищать сад, але не дуже хочеться підкидати отруту. Кущі морського винограду треба знову підрізати. Зробити на завтра список завдань із технічного обслуговування. Пожежа на острові Провалу, але вже повідомлено: не сильна. Помічені: альбатрос, невідомі крячки, руда рись (визирала за гайком карликових пальм зі сходу, пильно вдивляючись у туриста-спортсмена, який не побачив цього звіра), якийсь різновид мухоловки, косяк дельфінів, які безстрашно рушали на схід, переслідуючи зграю кефалі у морській траві на мілководді.

Тіла теж можуть бути маяками, Сол це знав. Маяк — стійка визначена мета, люди ж — рухомі. Але люди таки випромінюють світло на шляху, таки зблискують крізь милі як застороги, запрошення чи навіть як невпинний сигнал. Люди розкриваються, щоб яскраво світитися, або ж темніють. Іноді вони обертають світло всередину себе, і ти не бачиш його, бо у них немає іншого вибору.

— Усе це бздури, — сказав Чарлі вночі, коли Сол, перш ніж заснути, висловив ці свої спостереження. — Ніколи не намагайся бути поетом. — Нарешті Сол переконав Марлі прийти на маяк, — рідкісна подія, бо Марлі був і кокетливо-вередливий, і водночас полохливий. Битий батьком і вигнаний з родини, він навіть за двадцять років не виткнувся зі своєї мушлі назовні. Отже, це був поступовий крок уперед — те, що принесло Солові щастя: він міг створити хоч маленьке відчуття безпеки.

— Ідея — в одному батьківському казанні. Найліпше, що він бодай колись давав. — Згинаючи руку, намагаючись збагнути, чи відчуває якусь незручність після боротьби з тією рослиною. Нічого не виявив.

— Завше сумуєш за тим? Коли був проповідником? — спитав Марлі.

— Ні, просто розмірковую. Над цим наразі працює ця Легка Бригада. — Ті двоє досі викликали в нього невиразну, але гостру тривогу. Що такого вони напроектували, чого йому не дано побачити?

— О, про них, ха! — Марлі вимовив це, удаючи позіхання, перевертаючись на спину. — Невже ти не можеш викинути з голови ті Бригади? Вони просто базікала дурноверхі. І ти теж. — Але промовив це з почуттям.

Пізніше, поринаючи у сон, Марлі промурмотів:

— Це не дурниці. Маяк — правда. Навіть мила думка. Мабуть.

Мабуть. Солові було важко зрозуміти, коли Марлі щирий у таких речах. Іноді їхнє життя між простирадлами здавалося йому таким таємничим, ніби й геть не стосувалося світу.

Іноді й інші люди теж дарували тобі світло, і вони здавалися тобі мерехтливими, майже невидимими, якщо ніхто про них не піклувався. Тому що вони дали тобі занадто багато і нічого не залишили для себе.

Нарешті, мавши певний досвід проповідництва за плечима, він відчував, що став маяком, у якого вичерпалися всі промені світла, окрім якогось гальванічного блимання в серці, — слова покидали його рот, і проповідникові було байдуже, чи створювали вони світло його парафіянам, бо паства дивилася на промовця, не слухаючи. У будь-якому разі, його відправа була бонусом, приваблюючи і гіпі, й нетерпимих пуритан, тому що він вискубував витяги і зі Старого Заповіту, і з деїзму, і з езотеричних книг, доступних йому в батьковому домі. Було щось, чого його батько не передбачав: книжкові полиці спрямували Сола на ту путь, куди тато його точно не хотів виряджати. Бібліотека його батька була ліберальнішою за свого власника.

Шок, який прийшов, коли Сол перестав бути в центрі уваги, щоб опинитися цілковито поза його межами, — усе це підштовхувало до несподіваних митей. Але не було жодної драматизації в тому, що його парафія на півночі наказала довго жити, не було жодного шокувального одкровення, коли він проповідував одне, а думав про інше, довго викриваючи цей конфлікт як вияв провини за гріхи — і реальні, й уявні. І одного жахливого дня він усвідомив, що пристрасті його зрадили, що він сам став посланням.

Не встиг Сол прокинутись, як Чарлі вже й пішов, навіть не лишивши записки. Але записка в такому випадку здавалася сентиментальною, і Чарлі був своєрідним маяком, який не дозволив би такого світла.

Удень він побачив Ґлорію, яка йшла берегом, і помахав їй рукою, але не був певний, чи вона його помітила, доки дівчинка не наблизилася, звернувши зі свого шляху. Вона не стала б удавати надто зацікавлену у розмові з тими, кого здибає, — він це знав. Це ж могло порушити якийсь дівчачий кодекс.

Він засипав вириті панцерниками ями в саду. Ямки, які приблизно окреслювали форми їхніх писків, розважали його. Він не міг сказати чому, але ця робота принесла йому якесь несформоване, невмотивоване щастя.

Навіть краще: ті близнюки, Генрі та Сьюзен, дуже спізнилися.

Настав чудовий день після похмурого ранку. Море виблискувало аквамарином, переливаючись на тлі темних водоростей, занурених у глибінь. На самісінькому краю безбарвного блакитного неба, в якому невпинно згущувалася лазур, — обриси літака, демонстрація зневаги мешканцям забутого узбережжя. Перебуваючи набагато ближче до будинку, він намагався ігнорувати скелі з білим послідом бакланів на них.

— Чому ти не зробиш нічого з цими панцерниками? — спитала Ґлорія, нарешті діставшись маяка. Вона мала відхилити свій шлях, відволіктися від скарбів, які можна знайти у морських водоростях, викинутих на пляж.

— Я люблю панцерників, — сказав він їй.

— Старий Джим каже: вони шкідники.

Старий Джим. Іноді йому здавалося, що вона посилається на Старого Джима щоразу, коли хоче досягти свого. Старий Джим мешкав на одній з десятків брукованих вуличок, у кінці лабіринту, в своїй уславленій халабуді біля незаконного звалища для бочок із хімічними відходами. Ніхто не знав, що він робив, перш ніж його викинуло штормом на забуте узбережжя, але тепер він був тимчасовим власником сільського бару, який то відчинявся, то зачинявся.

— Це Джим так каже, еге? —