Замирення - Джефф Вандермеєр
Завжди схвильована, у цій безперервній трясавиці, що хтось із Південного Округу чи Центру відкриє твою таємницю, адже Лоурі не зможе весь час тримати ці дані в собі, або ж сам їх і розкриє, вирішивши, що тебе вже використано. Ризик безпеки. Брехунка. Забагато вкладаєш емоцій. І все ж таки твоє співчуття — та риса, якій інші найбільше не довіряють, яка змушує тебе уникати інших, окрім Ґрейс, і ти холодна, тримаєшся на відстані, навіть різка, щоб бути з тверезим глуздом і об’єктивною… навіть якщо ця поведінка справді зробила тебе холодною, відстороненою та різкою.
У певний спосіб, який не можна підлічити, ти також певна, що підхід Лоурі відштовхує Південний Округ од відповідей. Мов астронавт, що помандрував у безвість величезної порожнечі, що, охоплюючи його навколо, тільки прискорює ту мить, коли його буде неможливо врятувати. І, ще гірше, коли ти роздумуєш, не відчуваючи ніякої ностальгії за своїми днями психолога, Лоурі прирік себе на пошуки незліченних способів пережити свій моторошний досвід у Нуль-зоні, тому він ніколи не зможе бути до кінця вільним, — здається, його спроби відкинути минуле перетворилися на нескінченні з ним обійми.
Твоя інша святая святих — дах будівлі Південного Округу, захищений від чужих очей унизу химерними незбагненними бильцями, які оточують покрівлю. Блискучий Рай,[4] скорочено — БР, «Бр-р» узимку і «Барр», а іноді «Бе-ер!» чи «Ба-ар!» улітку. Завжди «Бар», коли ти після роботи прослизаєш сюди з напоями.
Ти ділиш цю святую святих тільки з однією людиною — з Ґрейс. Ти висловлюєш їй ідеї та думки, які спіткали тебе на «Зоряних стежках», отой «сон рябої кобили», — захищена тим, що ключ є тільки у тебе, Ґрейс і швейцара. Багато разів люди намагатимуться тебе відстежити, лише щоб виявити: ти розчинилася, і сліду не стало, — а потім знову з’являєшся, невидима їм, у Блискучому Раю.
Це там, дивлячись згори на доісторичне драговиння і милі темних модринових лісів, ви з Ґрейс вигадали всі назвиська. Межа, яку ви називаєте «ровом», і дорога до «передпокою», хоча обидві ви певні, що знайдете «бічні двері» або «порожню частину». Тунель, або топографічну аномалію у Нуль-зоні ви назвали «Ель Топофф»,[5] надихнувшись дивним фільмом, який Ґрейс колись побачила з своєю подругою.
Дурниці надзвичайні, але зараз це смішно, особливо коли з тобою пляшка бренді, або коли тобі приносять сигарети з вишневим смаком, а ти піднімаєш нагору пару стільців для сидіння на газонах, і потім відбувається мозковий штурм, або ж обговорюєте майбутні вихідні. Ґрейс знає про Чиппера, як і ти — про її виправи на каное з друзями, «твою пристрасть до весел». Тобі не треба казати їй, аби вона й носа не потикала до Чиппера, і ти ж ніколи не напрошуєшся на походи річкою. Обсяг вашої дружби — це довжина і ширина Південного Округу.
Це тут, на даху, ти вперше згадуєш у розмові з Ґрейс, що хочеш потрапити за межу до Нуль-зони. Згодом ця думка опекла тобі мозок, збираючись у метастази, як код, «мандрівка з Вітбі», відколи десятий і одинадцятий цикли експедицій відбулися набагато краще, навіть якщо немає жодної відповіді.
Ти не можеш узяти Ґрейс, хоча тобі потрібна її порада. Тому що тобі відітнуть обидві голови разом, якщо щось не так піде, і ти ніколи не гадала, що у Ґрейс буде на це стільки сил — забагато в неї зв’язків зі світом. Діти. Сестри. Колишній чоловік. Подруга. Саме Ґрейс ти жартома називаєш «зовнішнім моральним компасом», бо вона ліпше за тебе знає, де проходить межа. «Занадто нормальна», — одного разу написала ти на серветці.
«Чому ти дозволяєш Лоурі казати тобі, що робити?» — одного дня каже тобі Ґрейс після того, як ти скерувала розмову в це річище. Ти уникаєш відповіді. Лоурі — не твій безпосередній бос, він більше схожий на натягнуту риму: кінцівка не така, але все одно підкорює. Ґрейс аж конче необхідно знати, якими гачками Лоурі зачепився в Центрі, якими каналами, і як він зачепив гачками тебе, але ти тримаєш оборону від неї.
Ти нагадуєш Ґрейс, що є та частина королівства, якою керуєш ти, і Лоурі не впливає на те, що виходить за межі експедицій до Нуль-зони. Усе це обробляється Південним Округом, і тому, коли остання, одинадцята, експедиція повернулася назад, нічого не показавши зі здобутків, за винятком кількох розмитих світлин, які лишились у базовому таборі колишньої експедиції, або, може, навіть раніше, ти забрала їх і годинами вдивлялася в ці фото. Збіговисько тіней на чорному тлі. Але чи це стіна? Чому ці знімки нагадали тобі іншу фотографію, з іншої експедиції? Отже, ти витягла всі фото, зроблені всередині «Ель Топофф». Усі тринадцять, і, так, ці нові могли бути зроблені в тунелі. Ось тінь, оце слабкий обрис обличчя… щось знайоме? Чи було б похибкою вірити, що це щось означає?
Відкриваючи свій нескладний план Ґрейс, показуючи їй якісь докази, ти робиш ставку на те, що вона тебе не зрадить, не видасть Центрові, але ти знаєш, що вона може так учинити — з поваги до правил. Оскільки за всіма твоїми доказами, за всіма твоїми даними стоїть твоя тривога: що це просто нуртування в шлунку щоразу, коли інша експедиція не повернеться, або повернеться тільки половина, або ж повертаються спіймавши облизня. Треба якось змінити парадигму.
«Це просто майнути до „Ель Топофф“ туди і назад. Ніхто в житті не дізнається». Хоча Лоурі може. А що він зробить, коли дізнається, що ти перейшла межу без його схвалення? Чи впаде його гнів саме на твою голову?
Після павзи Ґрейс промовляє: «Що ти від мене вимагатимеш?» Бо вона бачить, що це важливо, і що ти це зробиш, незалежно від того, зарадить вона тобі чи ні.
Далі, що вона каже, це: «Ти гадаєш, що зможеш переконати Вітбі?»
«Так, гадаю», — відповідаєш ти, і Ґрейс скептично дивиться.
Але Вітбі — це не проблема. Вітбі кортить гасати, як дзяві-тер’єру, що прагне бігти на довгу, довгу прогулянку. Вітбі хоче на якийсь час здихатися наукового відділу. Вітбі — той, хто заспокоює тебе, посилаючись на коефіцієнт виживання останніх кількох експедицій. Вітбі так надихається цією можливістю, що ти майже забуваєш усю небезпеку ідеї.
Це полегшення, адже ти розумієш, що на
