Замирення - Джефф Вандермеєр
Зрештою, ви наближаєтеся до оптимістичнішого пейзажу, до якого можна пристосуватися, примирити минуле і теперішнє в одному баченні. Тут ширша стежина відокремлює незмінний болотяний ліс од відкритого грунту, дозволяючи тобі розпізнати обрій за декількома гайками високих сосон, розкиданих серед дикої трави і карликових пальм. Нахил цього лісу означає кінець темряви, яка падає під кутом, косо затінюючи лише половину стежинки.
У Нуль-зоні є й інші межі, інші пастки, і ви пройшли через одну таку, щоб дістатися топографічної аномалії.
І вже тут ти одразу ж усвідомлюєш, що цю вежу побудували не з каменю, і те ж саме розуміє й Вітбі. Що він бажає наразі, не збагнути з виразу його обличчя: чи ти створила йому незручні умови, чи те, що він не відбув увесь курс навчання, який міг би дати Центр, а не твої крутійства, твої хитросплети, твій удаваний гіпнотизм?
Вежа дихає. Тут немає жодної двозначності. Плоть кругової верхівки аномалії підіймається й падає, подібно до регулярного ритму людини в глибокому сні. Ніхто не згадав цього аспекту в звітах; ти не готова до цього, але акліматизуєшся легко, віддаючись цьому, і можеш уже уявити, що спускаєшся звідси, навіть якщо частина тебе плаває, — поринаючи вгору, щоб споглядати дурість цього рішення.
Чи прокинеться вона, доки ти перебуваєш усередині її?
Відкриття, яке веде до мороку, швидше нагадує утробу, аніж прохід, кущі навколо відштовхнуті назад, грубо розчавлені, ніби тут охороняв ворота якийсь нині відсутній, згорнутий кільцями змій. Східці утворюють якусь закручену пастку з кривих ікол, а повітря тут виразно відгонить гнилизною.
— Я не можу туди спуститися, — каже Вітбі, певно, гадаючи, що, спустившись, перестане бути самим собою. Брижі у нього на обличчі, навіть у цьому непевному світлі пізнього літа, виказують, що він змушений дивитися спогади, яких у нього ще й немає.
— Тоді я піду, — кажеш ти, хапаючи дрижаки. — Інші, хай рідко, повертаються, а чом ти не можеш? Надягни дихальну маску, просто для безпеки.
З кожним твоїм рухом виникає приголомшене панічне відкриття, яке вийде пізніше через плоть, через кожну кістку. І кілька місяців поспіль ти прокидатимешся змучена, з болем і вся в синцях, начебто твоє тіло не може забути того, що сталося, і це єдиний спосіб, у який воно може виразити травму.
Тут, усередині, все відрізняється од того, що подавали фрагментарні звіти, які робили попередні експедиції. Жива тканина, яка спускається мурами, майже застигла, слабкі кінцівки, схожі на вугрів, так повільно утворюють слова, що ти спочатку гадаєш: це мертва тканина, що розкладається. Також ці слова насправді слід назвати не яскраво-зеленими, як тобі повідомляли, а синіми, майже як газові вогники на плиті. На думку спадає слово «сплячий», а з ним — дике сподівання: усе, що під тобою, — застигле, інертне, нормальне, навіть якщо відкинути справжнє значення цього слова.
Ти тримаєшся середини, намагаючись не торкатися стін, силкуючись ігнорувати тремтливий подих вежі. Ти не читаєш цих слів, тому що вже давно бачила це як своєрідну пастку, спосіб відвернути увагу… і все ж таки є відчуття: щось тебе дезорієнтує і дестабілізує, воно лежить під тобою, вирішуючи, чи слід йому проявитись, а чи залишитися невидимкою — за рогом, за обрієм, та кожне відкриття — порожнеча, кожний крок це виявляє, твої сліди освітлюються синім полум’ям мертвих слів, до невідомого, і в тебе виникає соромливе відчуття, і ти напружуєшся ще дужче, хоча нічого не можеш побачити. Дідько забирай цю порожнечу, твоє відчуття, ніби ти переживаєш кожну мить свого життя у Південному Окрузі — спускатися без причини, для нічого, щоб нічого не знайти, піди туди не знаю куди, принеси те, не знаю що. Немає ні відповідей, ні рішення, ні кінця у твоєму погляді, слова на мурі не оновлюються, а навпаки, тьмяніють, здавалося б, тобі блимаючи, коли ти до них наближаєшся… доки, нарешті, ти не побачиш світло десь далеко, далеко, нижче, мов палахку квітку в норі на морському дні, яскраве, невловне світло, що якимсь магічним вибриком постає у тебе перед очима, створюючи ілюзію, буцімто ти можеш дійти і торкнутися цієї прояви, хай тільки знайдеш мужність простягнути руку.
Але не через це ноги у тебе загрузають, а кров одразу бурхає в мозок.
Якась постать сидить, простягнувшись ліворуч на стіні, дивлячись на східці.
Постать, схиливши голову, відвернулася від тебе.
Суцільні заштрики поколюють тобі шкіру на голові під маскою, — своєрідні невпинні, плинні уколи холодних, безболісних голок, таких тонких, таких невидимих, що тобі може здаватися, нібито це просто потеплішало, і на крилах носа, довкруж твоїх очей тихо і м’яко входять ці голочки, як у подушечку для шпильок, начебто так і треба.
Ти кажеш сама собі, що це десь таке справжнє, як і боулінг у Чиппера, як гіпопотам із червоною смугою облізлої фарби на череві, як твоє життя у Блікерсвілі, як твоя робота у Південному Окрузі. Сама ця мить — така ж сама, як і будь-яка інша, як атоми, повітря, як це створіння, чиї стінки дихають навколо тебе, — і не має жодного значення. Запевняєш себе, що ти відмовилася від права називати бодай щось неможливим, коли вирішила вести Нуль-зону.
Ти підходиш ближче, заінтригована цією неможливою річчю, і сідаєш на сходинку біля цього чоловіка.
Очі в нього заплющені. Обличчя в нього мерехтить тьмяно-синім світінням, яке вихоплюється ізсередини, нібито з нього здерли шкіру, і сам він пористий, мов вулканічний камінь. Він зіллятий із цим муром чи виступає звідти, як розширення стіни, як кут, але будь-якої миті може втягнутися.
— Ви справжні? — питаєш ти, але він нічого не відповідає. Дійшовши до нього, простягаючи затремтілу руку, вражена цією появою, бажаючи пізнати, як це відчуває його шкіра, навіть якщо боїшся, що дотиком перетвориш його на тлін. Твої пальці намацують і обстежують йому чоло — шорстке, на
