Лицарі Дикого Поля. Том 2 - Ярослава Дегтяренка

— Орисю, що робитимемо далі? — несподівано запитав Тимофій.

— Ну, ти ж вирішив повернутися до гетьмана, а мене відвезти у Київ, — злегка здивувавшись, відповіла молода жінка.

— Так, але ж війна рано чи пізно скінчиться. А що потім? Що ми потім робитимемо в житті?

— Ти не хочеш більше жити у Волховицях? — запитала Орися, здогадавшись, що в чоловіка на думці, і розтираючи ниючий поперек.

— Навіть не знаю! Уже сам у собі заплутався. Занадто багато гірких спогадів викликає в мене рідний дім. Але і шкода його залишати! Адже тут було не лише горе, а й багато радісних миттєвостей. Але мені якось душно, тісно в маєтку. Я хочу у степ, — правдиво відповів Тимофій. — Тільки розумію, що ти там не зможеш і не захочеш жити! Адже там зовсім інший світ.

— А ти мене про те питав, коханий? — усміхнулася Орися. — Пам’ятаєш, як ти мені розповідав про те, як гарно жити в Дикому Полі? Забув? А я пам’ятаю! І мені часто хотілося побачити Дике Поле після твоїх оповідань. То, може, поїдемо жити туди?

— Але Орисю, там усе не таке, як тут! Там ти не матимеш ані слуг, ані такого будинку, як у Волховицях!

— Але ж це не головне! Зате в мене будете ти й наша дитина! — відповіла Орися, притулившись до чоловіка. — А це найважливіше для мене.

Тимофій щасливо обійняв дружину, потягнувся до неї, щоби поцілувати, але тут Орися охнула, зігнулася, схопившись за живіт.

— Милий, схоже, у мене почалися пологи! — видихнула молода жінка, знову зігнувшись від болю. — Ой! Матінко!

Тимофій дуже злякався. У жаху він підхопив дружину на руки й побіг із нею додому. Як завжди в таких випадках, у маєтку почався переполох. Кшися спробувала було розридатися за своєю улюбленою звичкою, але вчасно зрозуміла, що це буде недоречно, тому стрималася. Спішно послали по Оксану, бо вона була єдиною, хто міг прийняти пологи.

Тимофій з тривоги за дружину метався по будинку. Він то підходив до їхньої опочивальні, прислухаючись до стогонів за дверима, то спішно йшов, не в силах чути, як мучиться Орися. Тимофієві хотілося бути поряд із нею, але його не пускали. І, крім того, він пригадав усі розповіді про те, як багато жінок умирали під час пологів. Мати Орисі померла ж у пологах! Тимофій молив Бога зберегти дружині життя й міряв кроками коридор, хвилюючись і переживаючи, коли пролунав плач немовляти. Знервований Тимофій здригнувся, наче від удару, застиг на місці, не знаючи, що й думати, бо Орися припинила кричати. «О Господи! Що з нею? Чому вона мовчить?» — промайнуло в чоловіка в голові. Він кинувся до дверей, але тут на порозі спальні з’явилася Кшися, сяючи й усміхаючись.

— Пане, у тебе син народився! Вітаю тебе! Дай, Боже, йому здоров’я, щастя й довгі літа!

— А Орися? — видихнув Тимофій, бо так змучився душею, що слова челядниці не відразу дійшли до нього.

— Пані теж дуже щаслива! Вона ж хотіла сина! І народила напрочуд легко. Оксана так сказала.

Тимофій спробував увійти, але служниця несподівано хоробро відштовхнула його від дверей.

— Стій, пане! Не можна поки ще! Пані зараз приберуть, перевдягнуть, і лише потім ти зможеш увійти, — чинно сказала Кшися, упершись руками в боки.

І пішла, зачинивши двері перед самим його носом. Довелося знову чекати. Але коли нарешті Тимофія впустили, то він побачив, що Орися напівлежала на ліжку і тримала на руках згорток у вишитих пелюшках. Він підбіг до ліжка, розгублений і схвильований, присів на краєчок, не зводячи з дружини очей, не знаючи, що їй сказати. А Орися, хоча і бліда, зі слідами мук на обличчі, уся світилася з радості й щасливими очима дивилася то на чоловіка, то на сина.

— Тимофію, потримай! — молода жінка простягнула йому згорток. — Він наївся і спить!

Тимофій обережно взяв на руки свого сина. Дитина, туго сповита, спала, зосереджено сопучи крихітним носиком і вперто стиснувши маленький ротик. Тимофій із ніжністю дивився на свого хлопчика, серце його шалено калатало — він ніяк не міг повірити в те, що тепер став батьком. «Господи, дякую Тобі!» — подумав чоловік, трохи міцніше притиснувши до себе сина й поцілувавши в маленький лобик. Малюк просто уві сні насупив бровки, а потім розплющив великі темно-блакитні очі і, покліпавши, утупився в нього.

— Оксана сказала, що потім очі стануть такими синіми, як у тебе, тому що в діток колір очей змінюється. А як ми його назвемо? — запитала Орися.

— Ну, ти ж хотіла, кохана моя, назвати сина Микитою. Отже, і назвемо Микитою, — відповів Тимофій і щасливо всміхнувся дружині, а Орися, подавшись уперед, притулилася до свого чоловіка, поклавши долоню на головку сина.

Жовтень 2014 р. — квітень 2015 р.

«Лицарі Дикого Поля» — перший твір Ярослави Дегтяренко. Ярослава — це псевдонім, обраний автором із метою розмежувати особисте і творче життя.

Почати писати автора сподвигла подруга. Ярослава задля розваги коментувала статті в Інтернеті, її подруга читала ці коментарі й почала вмовляти: «Ти так вправно коментуєш чужі твори, то напиши що-небудь сама! Ну хоч невеличке оповідання!» Так з’явилася маленька розповідь, яка сподобалась вузькому колу читачів і на основі сюжету якої виникла ідея написати історичний роман.

Чому саме історична тематика, а не сьогодення? Ярослава вважає, що історичний роман дає більше простору для польоту фантазії та уяви, але, природно, у межах історичних подій, а сучасний світ читач і так бачить щодня. Крім того, на думку автора, люди мало змінилися за минулі століття — мають ті ж проблеми й