Лицарі Дикого Поля. Том 2 - Ярослава Дегтяренка

Народ із цікавістю заглядав у церковні двері, спостерігаючи, як Тимофій та Орися побралися у притворі, а потім отець Сергій, тричі перехрестивши їх і обкуривши ладаном, вручив їм запалені свічки й повів усередину. Дивлячись на полум’я вінчальної свічки, Тимофій згадував про те, як сильно він мріяв одружитися з коханою дівчиною, як хотів улаштувати пишне весілля. «Орисенька мала рацію: яка різниця, яке весілля! — подумав він. — Головне, що вона жива й кохає мене, і тепер нас дійсно ніхто не зможе розлучити! Навіть смерть — вона вже намагалася, але не змогла!»

Отець Сергій так урочисто виконував обряд, немов поєднував шлюбом щонайменше коронованих осіб, а наприкінці батюшка зі щирою радістю першим привітав новоявлене подружжя. «Бережи вас Боже!» — подумав отець Сергій, дивлячись услід Орисі та Тимофієві.

Живучи вдома у спокої, Тимофій замислився про те, що йому робити в житті далі. Він усвідомлював, що знову стати низовим козаком, вільним, наче вітер, він не зможе, адже тепер має сім’ю — дружину і племінників, про яких він зобов’язаний піклуватися. «Що ж! Доведеться стати шляхтичем! — думав Тимофій. — Але ж це так нудно! Хоча тепер усе змінилося. Ніколи вже не буде так, як колись!» Згадуючи свої прожиті роки, молодий чоловік розумів, що бачив від покійного Матвія тільки добро й мимоволі шкодував про те, що його більше немає на цьому світі. Адже нікого ріднішого від покійного брата він не мав! І якоюсь мірою покійний Матвій заміняв йому батька, завжди підтримував і допомагав. До тих пір, поки вони обидва не покохали одну жінку... Але потім, дивлячись на свою молоду дружину, Тимофій закипав гнівом — адже пристрасть покійного брата ледь не обірвала її життя. У душі Тимофія сплелися образа й бажання пробачити, ненависть і любов до покійного брата, задоволення від того, що його кривдник отримав по заслугах, і жаль за ним. Утім, Тимофій знайшов у собі сили пробачити старшому братові — він поставив свою братерську любов вище від гніву та образи через зраду. «Хай Бог простить тобі, Матвію. І я тобі прощаю! Спочивай із миром», — думав Тимофій, дивлячись на могилу пана Клесінського.

Для Орисі було щастям, що Тимофій залишився живим, що він поруч із нею, що йому не треба нікуди їхати й він присвячує весь свій час тільки їй. Особливо тішило молоду жінку те, що її милий із нетерпінням чекає появи на світ їхньої дитини. Часто згадуючи свої пригоди, Орися здригалася від того, що якби вона не зважилася тоді втекти з Тимофієм, то зараз була б розлученою зі своїм милим чоловіком навіки. Молода жінка не шкодувала про те, що їй довелося пережити, — варто було перетерпіти всі біди, а натомість отримати свого коханого Тимофія. Але, згадуючи пана Матвія, Орися відчувала свою провину — адже це вона довела його до смерті, утім, вона зовсім забувала про те, скільки їй самій довелося натерпітися від нього. Та час лікує — Орися змогла пробачити і самій собі, і покійному Клесінському.

Подружжя жило душа в душу, утім, єдине, через що Тимофій та Орися часто сперечалися, було те, що він хотів дочку, а вона — сина.

У лютому до Волховиць дійшла звістка, що, незважаючи на перемир’я, укладене королем із Військом Запорізьким, поляки знову захопили Бар, який за умовами перемир’я залишався за козаками. Юрій дуже перелякався — він побоювався, що якщо жовніри доберуться до їхнього маєтку, то всіх не помилують. Адже людей у них з дядьком мало, і їм не захиститися з такими силами від польських жовнірів.

— Та годі тобі панікувати, Юрку! — трохи нахмурився Тимофій, вислухавши племінника. — Житимемо, як жили, а там — як Бог дасть! Адже весь край практично розорений, тому мало хто піде шукати наживу, — подумавши, відповів він.

— Але, дядьку, а якщо вони все ж підуть і до нас доберуться?! Що тоді? Як нам захищатися? А куди подіти Орисю та Михайлика?

— Я вже не дитина! — невдоволено вигукнув Михайлик, якого слова брата зачепили за живе.

— Так, ти вже не дитина, тому маємо на одну шаблю більше, — ласкаво усміхнувся Тимофій, вирішивши не ображати племінника. — Юрку, поживемо — побачимо. У цьому разі ми з тобою нічого не зможемо зробити й поїхати нам нікуди. Та й від Бара до Волховиць півдня їзди, і це доброю дорогою! А нині зима!

Але Юрій однаково жив у тривозі. Повоювавши й побачивши своїми очима жахи війни, він страшно переживав за тих, хто був слабшим і не міг захищатися. Однак згодом прийшла звістка, що подільський козацький полк розташувався неподалік Бара — гетьман відправив козаків для захисту населення від жорстокості польських жовнірів, а заодно для протистояння полякам. Тоді Юрко трохи заспокоївся.

На початку березня, коли ослабли морози, Тимофій відправив челядника з листами до Марка і Влада, докладно описавши всі свої пригоди. Заразом написав він і Максимкові й гетьману. Ну і, само собою зрозуміло, написав він своєму тестеві — пану Голубу. «Бідолашний пан Федір! — думав Тимофій. — Уже вдруге він вважає Орисю мертвою».

Найпершим примчав Максимко Кривоносенко, бо першим отримав листа, щоправда, дуже незвичайно. Челядник почув у дорозі, що козаки полковника Кривоносенка направляються до Костянтинова. Незважаючи на його молодість, Хмельницький призначив Максима волинським полковником, і його козаки мали намір зай­няти Костянтинів та Остропіль. Польська шляхта вперто не хотіла визнавати свободу українців і кинулася в Україну, захоплюючи міста, які козаки звільнили від влади шляхти влітку й восени, та жорстоко мстилася селянам і містянам за прагнення волі. Тому челядник вирішив спочатку відвезти листа туди й потрапив просто до рук козацького роз’їзду. Козаки Максима ледь не повісили його на місці, прийнявши за шпигуна, а потім, знайшовши в нього листи, вирішили відвести до свого полковника.

— Господи! Коли отримав від тебе листа — не повірив, то й вирішив на власні очі переконатися! — говорив Максимко, дивлячись на Тимофія. У його очах було і здивування й радість від того, що його приятель живий. А потім, не стримуючи своїх почуттів, Кривоносенко ледь не придушив його,