Лицарі Дикого Поля. Том 2 - Ярослава Дегтяренка

— Я скоро стану батьком, Юрку, — задоволено всміхаючись, промовив Тимофій.

Племінник трохи зніяковів, усміхнувся, а потім сказав:

— Я вітаю тебе, дядьку! Дай Боже тобі сина!

— Ні! Доньку! — заперечив Тимофій, на що обидва небожі тільки всміхнулися.

— Дядю, ми з Михайликом намагалися забрати Орисю до себе, коли дізналися, що вона жива, але вона навідріз відмовлялася, — почав Юрій. — Не думай, що ми кинули б її одну. Просто ми й справді не знали, що нам усім робити далі.

— Знаю, Орися мені все розповіла, — відповів Тимофій. — До речі, ти не знаєш, де тепер Марко і Влад? Що з ними?

— Марко і Влад живі. Після зняття облоги Замостя вирушили додому. Вони дуже сумували за тобою, довго шукали тебе того дня, коли ти зник, але не знайшли і сліду. А Влад після того, як ти нібито загинув, немов озвірів, — я навіть не уявляв собі, що він може бути таким жорстоким. А Марко наче сам себе втратив. І гетьман дуже горював за тобою, і Максим. І твій приятель Данило — він першим почав непокоїтися про тебе. Ми як довідалися, що ти наче загинув та ще й такою страшною смертю: до гетьмана привели польського жовніра, який шукав покійного батька. Жовнір віддав гетьманові твій натільний хрест і сказав, що князь Вишневецький передає панові Клесінському цей хрест та повертає йому борг честі. Ще жовнір сказав, що господар цього хреста помер під тортурами. Хмельницький вимагав у батька розповісти, чим же він так насолив князю, що той так підло мстився батькові, замучивши до смерті його рідного брата. Але батько не став розповідати. Сказав, що це його справа. Гетьман дуже розгнівався на покійного батька й навіть вигнав його. А твій хрест залишив собі на пам’ять. Ще Хмельницький хотів забрати до себе на піклування Орисю, але батько не віддав її. Гадаю, ти тепер розумієш, чому? — обережно запитав Юрій.

— Знаю! — нахмурився Тимофій. — І тепер я розумію, чому жовніри відібрали в мене всі речі — насправді вони хотіли відібрати мій хрест, аби князь відправив його братові. Тепер усе зрозуміло — Виш­невецький відразу здогадався, що Матвій вирішив позбутися мене чужими руками, і замислив переграти його. А що стало з моєю сотнею?

— Вони обрали своїм сотником Данила, — відповів Юрій.

— Кращий вибір хлопці й не могли зробити, — задоволено всміхнувся Тимофій.

— А цей твій підлабузник, Гриць, таке утнув, що, якби Данило не втрутився, я його власноруч зарубав би, — раптом зі злістю промовив Юрко. — Коли козаки взяли в облогу Львів, він пробрався до монастиря бернардинок та викрав звідти панну Залеську!

— Що! Грицько вкрав Ванду? — перепитав украй здивований Тимофій, а потім подивився на Орисю, яка теж вельми здивувалася цій новині.

— Так! Цей нахаба привів її до нашого коша та опікувався нею, наче квочка єдиним курчам, а потім ще й повінчався з нею! Заявив, що він усе життя мріяв про таку дівчину, як вона, і тому не може проґавити такої слушної нагоди! — обурювався Юрко. — Тільки подумати, якийсь хлоп одружився з…

— А що сама Ванда? — запитав Тимофій, перебивши небожа.

— Панна спочатку й бачити його не хотіла, а потім, як він одружився з нею, її наче підмінили — стала з ним ласкавою й охоче поїхала з ним до… не знаю, звідки цей хлоп родом! Це ганьба для панни!

— Юрку, чого ти так обурюєшся? Невже ти заздриш? Чи тобі самому подобалася Ванда? — запитав Тимофій, ховаючи усмішку.

— Ні, не подобалася, але ж вона шляхетного походження, а він якийсь хлоп без роду, без племені!

— Ну то й що? Чи ти гадаєш, що такій молодій дівчині було б краще прожити своє життя в чотирьох стінах та у скорботі, ніж радіти звичайному людському щастю?

— Та ні, — зніяковів Юрко. — Але мені шкода панну Залеську, що вона занапастить із ним своє життя.

— На мою думку, Ванда ледь не занапастила його, пішовши в монастир у розквіті молодості, а Гриць покохав її й тому навчить жити заново, — відповів Тимофій, а потім запитав, аби перемінити тему: — А де мій Ворон? Що сталося з моїм конем?

— Я не знаю, дядьку, — відповів Юрій. — Ми не знайшли жодних слідів, а до коша він не повернувся. Мабуть, його забрали собі поляки. Але ж твій Ворон мало кого до себе підпускає, тому навіть не знаю, як вони поладнали з ним.

— Тимофію, отець Сергій тоді говорив мені, що покійний пан Матвій убив твого коня, — сказала Орися. — Але чому, я не знаю. Про це можуть розповісти або Янко, або сам батюшка, якщо він знає причину.

Тимофій гірко зітхнув — йому згадалося маленьке, слабке лоша, яке він сам вигодовував, згадав, як Ворон виріс, як скинув його вперше, коли він почав об’їжджати коня, а потім став йому відданим другом. «Краще б я віддав його Тугай-беєві, ніж мій Ворон загинув від руки мого брата! Чому він не пощадив навіть мого коня? Що він йому зробив?» — думав горьований Тимофій, не відаючи, що Ворон урятував йому життя. Орися підійшла до хлопця та обережно поклала руку на плече, а він притиснувся до її руки щокою.

— Орися говорила, що ви обоє не можете знайти ані грамот, ані привілеїв, ані грошей, — запитав він племінників, безуспішно намагаючись відігнати біль від цієї втрати. — А ви хіба не знаєте про схованку в підвалі? Хіба покійний Матвій вам не розповідав про неї?

Михайлик з Юрієм здивовано подивилися на нього й заперечливо похитали головами.

— Ну що ж! Ходімо, покажу.

Тимофій спустився разом із племінниками до підвалу, який розташовувався просто у фундаменті будинку. Тут зберігалися особливо цінні, заморські їстівні припаси і хмільне. Підвал