Лицарі Дикого Поля. Том 2 - Ярослава Дегтяренка
— Пан Матвій мертвий, — відповіла Орися.
Тимофій здивовано подивився на дівчину. Деякий час він мовчав, ніби не вірив у почуте.
— Але як? — нарешті запитав він. — Його вбили? Або... — він замовк, тому що навіть не уявляв, що могло трапитися з братом.
Орися зітхнула. Трохи помовчавши, молода жінка повела далі свою розповідь.
— Я винна в його смерті. Коли я погодилася вийти за нього заміж, то всі навколо дуже обурилися. Особливо отець Сергій. Янко Кліщ дуже мучився від того, що став мимовільним співучасником твого вбивства. Він так боявся Божого гніву, що покаявся в усьому отцю Сергію. А коли батюшці повідомили, що пан Матвій має намір обвінчатися зі мною і якнайшвидше, то він не витримав, прийшов до мене й усе розповів, порушивши таємницю сповіді. Я тоді ледь не збожеволіла, коли дізналася страшну правду. Але потім мене охопили гнів і ненависть. Жодної хвилини мені не хотілося залишатися у вашому домі, і я вирішила піти звідти світ за очі. Мені було байдуже, що зі мною трапиться, де я житиму і як, — усе було краще, ніж перебувати з твоїм братом під одним дахом. Але пан Матвій зайшов до мене того вечора, і ми з ним посварилися. Я не змогла промовчати й у гніві висловила йому все, що про нього тоді думала, заявивши, що неодмінно піду звідси, а якщо він спробує мене утримати, то я всім розповім, що він — братовбивця. Він у гніві почав душити мене, а потім, мабуть, одумався і відштовхнув від себе так, що я вдарилася об кут грубки й розбила голову. Було так боляче, що знепритомніла. Отямилася я на руках у Кліща, який ніс мене кудись лісом. Першим моїм бажанням було сказати йому, що я жива. Але потім зрозуміла, що мене вважають мертвою — це був мій шанс утекти від пана Матвія. Адже якщо з’ясується, що я жива, тоді мені не буде від нього порятунку. Я розраховувала, що Янко кине мене в лісі, а коли він піде, то я буду вільна. Але я помилилася — він приніс мене на берег ставка й кинув у воду. Я ледь не захлинулася, але там було неглибоко, і я змогла виплисти. Кліщ утік, і пізніше я дізналася, що він назавжди покинув Волховиці. А я вибралася з води і, подумавши, пішла до Оксани — вона була єдиною, хто міг мене сховати.
— Господи! Мерзотник! — вигукнув Тимофій, очі його палахкотіли гнівом, він схопився й забігав по маленькій землянці. Він дивився на свою кохану і здригався від однієї думки, що Орися була лише за крок від смерті. — Його щастя, що він мертвий, а Кліщ — утік, інакше ніщо й ніхто не зупинив би мене від помсти, — промовив він. — Але як він помер?
Орися зітхнула, а потім знову заговорила:
— Після такого купання холодної осінньої ночі я застудилася, а Оксана мене вилікувала. Коли я оговталася від рани і хвороби, то вирішила помститися панові Матвієві. Я не можу заперечувати того, що він сильно кохав мене, але його кохання зруйнувало моє життя. Моя ненависть до нього була такою сильною, що я хотіла вбити його за всяку ціну. Я стежила за будинком і дізналася, що пан Клесінський часто гуляє ввечері біля ставка майже один — там я вирішила підстерегти його і вбити. Оксана розповідала мені, що пан Матвій так горює за мною, що постарів від цього. Але я й уявити собі не могла, що так. Коли я побачила його, то жахнулася — переді мною був жалюгідний, слабкий старий. Але, на мій сором, це мене не зупинило. Тоді я щиро ненавиділа його. Я неодноразово приходила на берег, стискаючи в руці ніж. Зараз я розумію, що мені забракло би сил заколоти його, але я так сильно ненавиділа, що ненависть затьмарювала мені розум. Двічі я йшла ні з чим — уперше стало страшно, а вдруге за ним прийшла челядь. А втретє твій брат уже сам чекав мене. Він давно мене помітив і намагався наздогнати, але я щоразу встигала сховатися в лісі. Мабуть, він не впізнавав мене здалеку, тому того вечора сховався в кущах, аби ближче подивитися на того, хто приходить до ставка вечорами. А коли він побачив моє обличчя, то так злякався, що помер зі страху. Господи! — Орися закрила обличчя руками. — Яка ж страшна була в нього смерть! І як страшно він кричав, коли вмирав!
Тимофій мовчав — його трусило від гніву, і в голові не вкладалося те, що він почув від своєї коханої. «Господи! Скільки ж їй горя довелося пережити! — з жалем думав він, притискаючи Орисю до себе. — А я зовсім нічого не міг зробити! А якби вона загинула або Кліщ утопив її? Ні, не хочу навіть думати про те!»
— Коли це сталося? — запитав він.
— На початку січня, — відповіла Орися.
— Орисю, ти позбавила мене гріха братовбивства — після всього, що я дізнався щойно, я без жалю убив би Матвія й навіть не каявся б у цьому! — сказав Тимофій, а потім невесело усміхнувся. — Цікаво, а якби він побачив мене живим, то теж помер би зо страху? Хай там як, він заслужив таку смерть. По-моєму, його сам Господь покарав за підлість! Тож не варто тобі покладати провину за його смерть на себе. Ні ти, ні я не торкнулися його — його згубили власні злочини.
— Тимофію, але я відчуваю свою провину! Тепер я розумію, що не можна було так. Найкраще вже нехай би Господь був йому суддею, а не я, — засмучено промовила
