Лицарі Дикого Поля. Том 2 - Ярослава Дегтяренка

— А якби з його милості ти проломила голову? А якби Кліщ утопив тебе? Що тоді? Хто тоді був би суддею? Орисенько, мені моторошно від однієї думки, що я міг навіки втратити тебе. І нашого малюка! Я навіть не уявляв собі, що ми скоро матимемо дитину. Це таке щастя! Стривай, а чому ти досі тут живеш? Адже після смерті Матвія ти могла б повернутися до маєтку й жити з Михайликом. І чому ти ховала обличчя, коли я ввійшов? — запитав Тимофій.

— Справа в тому, що всі мене вважають мертвою, — невесело усміхнулася Орися. — Оксана ховала мене в себе, але побоювалася, що рано чи пізно про це можуть дізнатися люди, дійде до пана Матвія, і тоді мені вже ніхто не зможе допомогти. А потім вона випадково знайшла на дорозі тіло нещасної жебрачки. Тоді їй спала думка: вона взяла мою сукню й наділа на тіло тієї нещасної, таємно кинула його у ставок. Ось цю бідолаху виловили зі ставка й поховали, прийнявши за мене через одяг. Тільки після страшної смерті пана Матвія серед людей пішла чутка, що я піднялася з могили і, ставши упирицею, убила його і вбиватиму кожного, кого зустріну на своєму шляху, якщо не забити мені в серце осиковий кілок. Люди смертельно налякані й бояться в сутінках виходити з дому. Тому я живу тут, ретельно ховаючись від усіх. Адже селяни можуть мене вбити, якщо побачать.

— Господи, до чого народ буває дурним! — вигукнув Тимофій, знову здригнувшись від того, що його кохана могла стати жертвою дурних забобон. — Ти більше жодної хвилини тут не залишишся! Орисенько, ми поїдемо звідси куди-небудь, аби подалі від цього місця, де тобі довелося пережити стільки горя. Ходімо!

— Не все так просто, Тимофію, твої племінники... — почала говорити Орися, але тут біля землянки заскрипів сніг, відчинилися двері й увійшла Оксана. Жінка дуже здивувалася, навіть злякалася, побачивши Тимофія.

— Господи! — вигукнула вона й машинально перехрестилася. — Пане Тимофію, невже ти живий? Це просто диво!

— Так, Оксано, це дійсно диво, — з легким сумом усміхнувся Тимофій, а потім уклонився в ноги знахарці. — Як мені віддячити тобі за те, що ти врятувала Орисю?

— Та Бог із тобою, пане Тимофію, — зніяковіла Оксана. — Чи тобі, панові, мені кланятися?!

— А кому, як не мені? Ти зберегла щастя мого життя. Проси в мене, чого хочеш, Оксано!

— Та нічого мені не треба! Тільки будь щасливим, пане, — усміхнулася знахарка.

— Ні, Оксано, я це так не залишу! Я в неоплатному боргу перед тобою!

— Та який борг, пане! — зніяковіло промовила жінка.

— Великий борг! Якби не ти, то я втратив би і Орисю, і нашу дитину. Але як ви жили тут зовсім одні посеред лісу? Вас же будь-хто міг скривдити! — запитав Тимофій.

— Та жили з Божою поміччю! — відповіла Оксана.

— А що мої племінники? Що з ними? — запитав він. — І чому ви обидві не переселилися до маєтку, коли Матвія не стало? Мої племінники змогли би вас захистити. Чи вони відмовилися вас забрати?

— Звичайно ж, ні! — відповіла Орися. — Юрій повернувся додому недавно і, дізнавшись про загадкову смерть пана Матвія, утратив спокій. Він усе бродив біля ставка й лісом, намагаючись розгадати цю загадку, і випадково вистежив мене. Юрій дуже здивувався, дізнавшись, що я жива. Звістка про твою смерть стала для нього найважчим горем, але коли він дізнався правду, то довго не міг повірити в усе це. Михайлик теж дуже важко сприйняв усю цю страшну правду про свого батька. Вони обидва звали нас з Оксаною жити в маєток, але ми відмовлялися. Я дуже боялася, що налякана челядь уб’є мене. Адже всі беззаперечно вірять у те, що я — упир. Оксана пустила чутку, що жовніри спотворили мені обличчя, і тому я ховаю його, а сама вона прихистила мене з жалю, і всі, хто приходив до неї, не чіпали мене і співчували. Але якщо всі дізнаються, хто я насправді, то ні Юрій, ні Михайлик не зможуть мене захистити. Тому ми вирішили залишити все поки так, як є, а там — як Бог дасть! А Семен помер восени від чуми, Царство йому Небесне, — зітхнула Орися, перехрестившись. — Але тепер Михайлик і Юрій у великій скруті — вони не можуть знайти ані грошей, ані грамот на маєток. І дуже переживають через це, особливо через грамоти, бо побоюються, що в них можуть відібрати Волховиці. Юрій зовсім не знає, що йому робити і як далі жити. Тимофій, ти не можеш залишити їх самих!

Тимофій задумався. У гніві першим його бажанням було поїхати з рідного краю разом з Орисею світ за очі, але потім він зрозумів, що їхати їм нікуди. «Куди нам їхати серед зими? Та й Орися чекає дитину. Їй потрібні турбота і спокій, а не поневіряння. Та й залишити племінників я не можу. І крім того, Волховиці — це також і мій дім», — думав Тимофій, а вголос сказав:

— Ну що ж! Тепер нам із тобою треба вирушити в маєток. Твоя правда, кохана, я не можу залишити племінників.

— Ох! Я боюся показуватися на люди! — промовила Орися. — Вони такі налякані, що...

— Забудь! Якщо вони не мають розуму, то це їхні біди, — сказав Тимофій. — Оксано, збирайся, підеш із нами. Досить тобі жити в лісі.

Але жінка заперечливо похитала головою й відповіла:

— Спасибі тобі, пане, але я не зможу жити у твоєму домі. Я ж знахарка, і мені в лісі вільніше. Та й люди не зможуть приходити туди по допомогу, а, крім мене, допомогти їм нікому.

— Що ж! Я пізніше вирішу, як віддячити тобі, Оксано, — сказав Тимофій, розуміючи, що йому зараз не вдасться вмовити жінку переїхати. — А зараз ми з Орисею підемо.

Орися, прощаючись,