Лицарі Дикого Поля. Том 2 - Ярослава Дегтяренка
А Орися ввійшла до своєї кімнати зі змішаним почуттям — тут її ледь не вбили. Молода жінка поглянула навколо — усе було так само, як і колись, коли вона жила тут.
— Панночко! — за нею до кімнати вбігла Кшися. — Дай я на тебе ще раз подивлюся! Господи! Як згадаю, як ми всі сумували за тобою, так відразу і сльози на очі навертаються! Пан Михайлик, бідолаха, часто потайки плакав і все журився. А пан Матвій... Ой, він божеволів, навіть ночував у твоїй кімнаті. І як же він міг на таке лиходійство зважитися? Бідолашний мій пан! — голосила челядниця. — Тобто бідолашний пан Тимофій! Ось хто горя сьорбнув! А твій батько-то як горював...
— Батько? — здивувалася Орися.
— Так! Минулої осені приїжджав твій батько. Пан Матвій усе йому розповів про тебе, так він у такому гніві звідси поїхав! Пана Тимофія й покійного пана винними у твоїй смерті вважав! А воно й не далеко від істини твій батько пішов! — розповідала Кшися, до якої на радощах поступово поверталася її балакучість. — Тобі перевдягнутися би, панночко, а то недобре, що ти, наче холопка, вдягнена!
— Ти мені ліпше про мого батька розкажи! А чому Михайлик або Юрій нічого не розповіли мені? — нахмурилася Орися.
— Не знаю, — знизала плечима Кшися і поквапилася втекти, адже пізно збагнула, що знову бовкнула зайве.
Увечері Орися розпитала Михайлика про батька. Підліток розповів їй і про візит Голуба, і про те, як гірко плакав пан Федір, і як повівся покійний батько.
— А не розповів я тобі про все це тільки тому, що ти й так багато бід пережила, і це тебе тільки засмутило б. Я ж не уявляв собі, що взагалі робити далі і як нам усім жити, — закінчив свою розповідь Михайлик.
— Отже, батько вважає мене загиблою, — засумувала молода жінка.
— Орисенько, не турбуйся про це — ми напишемо йому листа й усе розповімо, — сказав Тимофій. — Мені треба і Маркові написати. Адже він теж горює за мною. А отець Сергій тут, чи в нього знову хтось помирає? Якщо це так, то це вже буде знущання над нами з його боку!
— Так, він тут, — усміхнувся Михайлик.
— Тоді завтра ми повінчаємося! — сказав Тимофій.
Уже у спальні Тимофій помітив, як сильно біла сорочка підкреслює кругленький живіт Орисі. У нього знову стислося серце з жаху, що міг утратити їх обох. Або приїхати й застати Орисю дружиною свого брата. «Боже, дякую, що Ти зберіг їх, мою кохану й мою дитину!» — подумав Тимофій, присів поруч із дівчиною на ліжко й почав гладити її живіт.
— Я хочу доньку! — щасливо усміхаючись, сказав він.
— А я — сина! — відповіла Орися.
— Ні! Нам треба дівчинка! А як ми її назвемо?
— Ні, його! Це буде хлопчик! Не сперечайся зі мною! Я хочу сина! — вередливо сказала Орися. — Назвімо сина Микитою! На честь твого батька.
— Чому? — здивувався Тимофій.
— Тому що я хочу, щоби його всі любили так само сильно, як любили пана Микиту! А ще я хочу, щоби він був такий само хоробрий, як ти! — відповіла Орися.
— А якщо все ж народиться донечка, то тоді як її назвемо? — наполягав Тимофій.
— А як ти хочеш?
— Не знаю! Я ще й не думав про це.
— Ну ось! Хочеш доньку і не думав, як її назвати, — розсміялася Орися.
Тимофій замість відповіді обняв кохану, а потім, пристрасно цілуючи, акуратно поклав на ліжко, щоби не нашкодити своїм запалом. «Я так мучився від того, що не знав, що з тобою! Я ж і уявити не міг, що ти опинилася в такій біді, — шепотів він. — Орисенько, я життя своє без тебе не уявляю. Як же я кохаю тебе!» — а молода жінка лише тулилася до нього. Але потім Орися подивилася Тимофієві в очі. «Коханий, адже тебе торкнулася сама смерть!» — на очах у неї виступили сльози, бо молода жінка згадала ті слова, які говорив Тимофій у цій самій кімнаті тієї далекої осені 1647 року, коли збирався їхати на Січ. «Не думай більше про те! Тепер ми завжди будемо разом!» — шепнув Тимофій і погладив її обличчя, потім його рука ковзнула до її шиї, він притягнув Орисю до себе й почав пристрасно цілувати…
Уранці Тимофій відіслав челядника до отця Сергія з дорученням повідомити йому про те, що опівдні він та Орися бажають повінчатися. Коли челядник розповів священику про все, що трапилося вчора, як і молодий пан, і його наречена дивом вижили, довідавшись про всі ці подробиці у Кшисі, сердешний отець Сергій від надлишку почуттів розридався. «Господи! Дивовижні діла Твої, і немає Твоєму милосердю межі! — думав добрий батюшка, готуючись до обряду вінчання. — Хто міг би подумати, що мій гріх піде на благо? Та не розкажи я тоді все панні Орисі, вона неодмінно вийшла би за покійного Клесінського, а пан Тимофій, з’явившись, обов’язково його вбив би й такий гріх собі на душу взяв! І що тоді робити? Виявляється, корисно іноді скоювати гріхи! Ой, прости мені, Боже, грішному! Що ж це я таке думаю собі!»
Звістка про весілля миттєво поширилася по всій окрузі, і селяни збіглися подивитися. Усіх здивувало не так те, що, виявляється, пан Тимофій живий, а те, що він збирається одружитися на своїй нареченій, — панночка ж упириця! Та як же вона тоді ввійде в Божу церкву, та ще й у світлі сонця? І тому багато хто йшов із почуттям страху, однак усі знемагали з цікавості. Адже панночка неодмінно має згоріти від сонячних променів! А таке пропускати не можна! Тому багато цікавих зазнали розчарування, коли Орися спокійно вийшла з карети й так само спокійно в супроводі Тимофія
