Лицарі Дикого Поля. Том 2 - Ярослава Дегтяренка

— Цю схованку влаштував ще мій дід, коли будував дім. Покійний батько показував її нам із Матвієм. Дивно, що ваш батько нічого не розповів вам. Дивіться на ось цей камінь на зводі, — сказав він, вказуючи племінникам на камінь, що злегка виступав на півкруглій стелі. — Спочатку натискаєте його першим. Потім на цей, цей, ось цей і знову на перший. За діжкою відкриється тайник.

Тимофій натиснув на камені в зазначеному порядку, і кам’яна стіна від’їхала вбік. За нею відкрилася ніша, але вона була порожня. Тимофій скинув брови.

— Матвій завжди був завбачливим! Таким, що заздалегідь про все подбав, — усміхнувся він. — Є ще одне місце. Тільки воно не тут. Це могила вашого діда, мого батька. Матвій замовив йому масивний кам’яний надгробок, а в ньому влаштував скритку. Найімовірніше, і гроші й папери на маєток він сховав там, не довіряючи підвалу будинку. Про цю скритку знали тільки він та я.

— Ну, увечері сходимо й перевіримо все це, — відповів Юрій.

— Не варто йти сьогодні! Та й могила засипана снігом, — сказав Тимофій. — І сенсу немає — однозначно, все заховано там. Матвій правильно розсудив — будинок можуть зруйнувати, спалити, а надгробок ніхто не чіпатиме. Навіть якщо й розорять могилу, то ніхто не подумає, що монолітна гробниця всередині порожня й таїть схованку.

— Але хоч переконаймося! — наполягав Михайлик. — Звідки ти знаєш, що батько не завів ще один переховок?

— Ну, гаразд, поїхали, — усміхнувся Тимофій.

І вони втрьох вирушили на цвинтар. Уже зовсім стемніло, коли всі троє дісталися місця. Місяць сумно висвітлював низку безмовних надгробків та хрестів. Було так тихо на зимовому цвинтарі, що від цієї тиші краялося серце, а душу охоплювала туга. Тут ховали всіх — і хлопів і панів. Щоправда, панські могили були трохи осторонь, немов підкреслювалася станова відмінність. Тимофій підійшов до могил, де покоїлися його батьки. Матвія поховали поряд із ними, але його могилу вінчав простий дерев’яний хрест. Поруч височів кам’яний, різьблений хрест і масивна гробниця пана Микити, а трохи віддалік — витончена могильна плита його дружини, пані Єлизавети. Тут же були могили його прадіда, прабабусі і двох дружин його брата. Тимофій сумно подивився на могили своїх батьків — щоразу приїжджаючи додому, він свідомо не приходив сюди. Йому було важко бачити їхні могили — матері своєї він і не знав добре, а батько здавався йому живим, доки не спливала в пам’яті його могила.

— Бачите, на хресті вирізані янголи? Вони начебто всі однакові, але один із них, той, що укупочці з іншими біля самої основи хреста, трохи сумний. Так от, треба спочатку натиснути, а потім повернути сумного вправо по колу — так відкриється внутрішній замок. А тепер зрушити горішній камінь на могилі вашого діда, — пояснив Тимофій, натиснувши й повернувши головку янгола і змахуючи рукавицею сніг із гробниці. — Це тільки так здається, що ось цей виступ не рухається. Але насправді він так щільно прилягає, що зовсім не видно щілини. Уже не знаю, у якого хитромудрого майстра покійний брат це замовляв і як йому взагалі спало на думку влаштувати скритку саме у гробниці.

Тимофій натиснув на плиту, але не зміг зрушити її з місця — вона була занадто важка й дуже щільно прилягала. Тоді вони натиснули на плиту втрьох та із великими зусиллями зрушили з місця. Зі скреготом, погано піддаючись, плита повільно йшла в бік. Вочевидь, вона оберталася на стрижні, захованому всередині хреста, тому що край її входив під його основу. Плита не відійшла повністю — лише наполовину відкрила порожню усередині гробницю. Михайлик посвітив ліхтарем — у кам’яному поглибленні лежали мішки. Тимофій розв’язав один із них і у світлі, місячному та невеличкого ліхтаря, заблищали золоті монети.

— А ви сумнівалися, — без особливої радості, безпристрасно сказав він племінникам, тому що з деяких пір для Тимофія гроші і привілеї давно перестали мати значення.

Утім, Михайлик із Юрієм не звернули уваги на золото — вони перебирали мішки, шукаючи грамоти на право володіння маєтком — це було для них важливіше за все. Нарешті, у самому кутку вони знайшли замазаний воском глечик. Розкривши його, Юрій із Михайликом у світлі ліхтаря побачили загорнуті у шматок шкіри пергаменти, що підтверджували їхні права на Волховиці, а також права і привілеї шляхтичів.

— Слава Богу! — вигукнув Михайлик. — Ми ж не стільки шукали золото, скільки ці грамоти. Особисто для мене було страхіттям, що ми можемо втратити Волховиці. Гроші — як вода, а наш будинок — це найважливіше.

— Тепер ти вже точно не втратиш його, мій хлопчику! Ну що, поїхали додому? — сказав Тимофій.

Забравши привілеї, Тимофій із племінниками повернулися додому, залишивши гроші в цій дивовижній схованці — у такі часи вона була надійнішою, ніж підвал будинку.

Коли чоловіки поїхали, Орися пішла у свою кімнату. Коли молода жінка проходила коридором, то зіткнулася з гайдуком Андрієм, який, вочевидь, її чекав. Обоє відскочили в різні боки: Орися злякалася — чи не прийшов гайдук розправитися з упирем, а Андрій злякався, бо досі побоювався того, що панночка — упир. Але, трохи пом’явшись, він заговорив:

— Ти прости мені, панночко, за все. Я ж через дурість разом із Кшисею цю чутку пустив. Але я так тоді злякався, як ніколи в житті не боявся. Я ж не знав, що ти жива. Та й...

— Я все розумію, Андрію, і не серджуся на тебе, — перебила його Орися. — Будь-хто на твоєму місці злякався б.

— Дай, Боже, тобі здоров’я і щастя, панночко, — сказав гайдук і поспішив ретируватися.

Андрію було соромно за свою дурість і марновірство. Утім, його можна було зрозуміти — він же своїми очима бачив труп панночки, а тут побачив живою.