Лицарі сорока островів - Сергій Лук'яненко

Вона сиділа на своїй половині моста, звісивши ноги в порожнечу. Між нами була прірва метрів п'ять завширшки, а на дні цієї прірви ледь чутно билася вода. Поруч з Інгою стояв стародавній бляшаний ліхтар із товстою свічкою всередині, і лежала змотанна мотузка.

- Це ти? - Вона навіть не здивувалася. Підняла ліхтар вище, розглядаючи мене, потім почала розмотувати мотузку. Я сумнівався даремно, це була Інга.

- Тримай!

Слизька нейлонова батіг хльоснула мене по ногах, зникаючи в отворі. Я впіймав кінець мотузки з другого чи третього разу, обв'язав навколо поруччя зі свого боку, а Інга зі своєї.

Посмикнувши мотузку кілька разів, і, мабуть, задовольнившись результатом, Інга здивовано запитала:

— Дімо, а чого ти ще чекаєш? Чи перебиратися теж даси мені?

Тільки тепер я зрозумів, що мені доведеться зробити. Проповзти по мотузці кілька метрів — це, звісно, ​​не подвиг. Якщо мотузок натягнутий над тихою річечкою чи м'якими поролоновими матами… А тут було неспокійне нічне море та сто метрів висоти.

Я обхопив мотузку. Зирнув на нерухому фігурку Інги. І поповз. Ні, страху я не відчував. Напевно, тому, що у темряві неможливо повною мірою відчути висоту та уявити наслідки падіння.

Коли я стрибнув на чужу частину мосту, мої пальці ніяк не хотіли відпускати вологий нейлоновий шнур. Вчепившись у нього, я мовчки дивився на Інгу.

— Я так і думала, що ти легко перелізеш, — сказала вона.

Після таких слів дорога назад перестала мене хвилювати. Я недбало знизав плечима:

— Дурниця… Вправа для першокласника. Ти не змерзла?

На Інзі була темно-синя штормування, розміру на два більше, ніж слід.

- Ні.

Ми замовкли. Я відвів очі від інгіного обличчя, підсунув ногою ліхтар, що стоїть надто близько від краю мосту. Якось дивно розпочиналася в нас розмова. Якби на місці Інги знайомий мені хлопчисько, ми б зараз реготали і кричали на все горло. Навіть із будь-якої зі своїх однокласниць я відчував би себе вільніше. А з Інгою, хоч ми й дружимо з самого дитинства, у мене вже цілий рік така біса.

- Дивно, що ми потрапили сюди разом, - почав я.

– Дивно, що ми взагалі тут, – поправила Інга.

Я почав трохи злитися. Вона що, не може хоч би заверещати від радості, що ми зустрілися? Стоїть і дивиться поверх голови, наче їй нестерпно нудно… Я глянув на неї. І раптом зрозумів, що Інга зовсім не спокійна чи байдужа. Вона вся стиснута, здавлена ​​якимось болем чи страхом.

— Інго… Що з тобою? — розгублено спитав я.

Вона нарешті подивилася мені в очі.

— Дімо… Як у мене вдома? Батьки сильно… хвилюються?

- Не знаю, я давно у вас не був.

- Цілий місяць?

- Який ще місяць?

Я зненацька подумав, що батьки Інги неодмінно зателефонували б моїм, коли вона зникла. Та й у мене запитали б, чи не знаю я, де вона може бути.

- Який ще місяць? - перепитав я. — Ми три дні тому телефоном розмовляли. А у вас вдома я був того тижня, коли ми в кіно ходили.

— Того тижня я в кіно не ходила. Я на кухні чергувала, у нашому замку.

— А з ким я