Лицарі сорока островів - Сергій Лук'яненко

- Дурень! Це не хоробрість, а дурість! — гукнула мені вслід Інга, коли я опинився вже на своїй половині мосту.

— Нічого, нейлон так легко не рветься, — бадьоро відповів я. — Що ж мені до ранку чекати? Вона, може, взагалі не порветься.

Мотузка лопнула з тонким дзвінким вереском. Короткий уривок, що залишився на перилах з мого боку, як гумовий, стебнув мене по руці. Я ойкнув.

- Боляче? — злякано спитала Інга.

— Ні… — видавив я, мотаючи рукою в повітрі. - Не дуже…

- Шкода.

— Не гнівайся… Зустрінемось тут же, післязавтра вночі, гаразд?

Інга присіла, почала відв'язувати мотузку зі свого боку. Неголосно сказала:

— Мотузку сам принесеш.

- Є!

— І чергов на інших мостах. Раптом я тут знову... опинюся.

- Так точно.

Повернувшись до мене, вона приготувалася щось сказати. Але передумала. Створила зневажливу гримасу, підхопила ліхтар, залишки мотузки і пішла до свого замку.

Я знизав плечима. І чого вона образилася? Адже сама заявила, що нам доведеться ризикувати.

Малек наче спав, коли я повернувся. Тільки-но опустившись на ліжко, я провалився у важкий, непробудний сон. І відразу відчув, як мене трусять за плече.

- Дімко! Вставай!

У вікно било сонце. Від нічного холоду не залишилося й сліду, скинута мною уві сні ковдра валялася на підлозі. Малек сидів на краєчку мого ліжка.

— Пішли снідати…

Я сів і протер очі. Подивився на Ігорка. Він водив босою ногою по підлозі, викреслюючи незрозумілі постаті.

— Що в тебе червоні очі?

— Мило у вічі потрапило, коли вмивався. Нам таке мило, що їсть, сьогодні надіслали…

— А книжки так не надсилають? Або нормальний одяг?

- Ні.

- Шкода. — Я остаточно прокинувся і підвівся з ліжка. — Ходімо.

Сніданок був звичайнісіньким. Немов у якомусь військово-спортивному таборі. Тільки замість бутафорських автоматів ми були озброєні дерев'яними мечами, а діряві брезентові намети замінювали мармурові стіни Тронного залу. Та й чорну ікру не дають на сніданок у жодному таборі. Дівчата принесли ікру урочисто і поважно, поставили серед столу величезну кришталеву вазу, з гіркою наповнену чорними зернятками.

— Дивіться, що нам прислали!

Усі пожвавішали. Тимур пробурчав: «Уже місяць не було ікри, макуни вони, все-таки, прибульці…» Я набрав повну ложку і мимохідь подумав, що на цій планеті прибульці якраз ми. Сержан несамовито спитав у пухкої світленької Лери, чого вона так сяє, немов сама метала цю ікру? Лера образилася, і Кріс легенько з'їздив Сержану по потилиці. Той одразу вибачився перед Леркою. Він був не злий хлопець, але мова в нього працювала трохи швидше за голову, причому працював невтомно, а авторитетом для Сержана служив лише Кріс.

Того ранку я вперше був присутній на «розлученні». Так, по-воєнному, називався розподіл постів — кому який міст захищати сьогодні. Кріс одразу сказав, щоб Костя залишався у замку, допомагав дівчаткам: ті хотіли влаштувати прибирання. Костя, невисокий, худорлявий хлопчисько, скривився, але сперечатися не став. Сержан, Малек, Януш та сам Кріс вирішили йти на південний міст. Мабуть, Кріс побоювався нового нападу, ось і взяв у свою команду найкращих бійців. Найкращих… Я мимоволі глянув на Малька. Права Інга. Навіть якби Ігорка з колиски вчили битися на мечах, не міг він порозумітися з майже вже дорослими хлопцями.