Лицарі сорока островів - Сергій Лук'яненко
- Не знаю. - Інга пирхнула. — Згадай, тобі краще знати.
Я вперся руками в поручні. Вкрадливо запитав:
- Інго, ти давно на острові?
- Місяць.
Мене це навіть не здивувало. Мабуть, я почав здогадуватись.
- Інго, тиждень тому ми ходили в кіно. Потім кілька разів балакали телефоном і бачили один одного в школі. Я потрапив на острів два дні тому.
Інга простягла руку, торкнулася моїх пальців. Я здригнувся.
— Дімо, ти правду говориш, чи так… щоб я не хвилювалася.
— Інго, нас ніхто із Землі не крав. З нас зняли копії.
— Виходить, ми двійники?
- Ага.
Інга раптом усміхнулася. Перший раз відколи ми зустрілися. Весело і безтурботно, наче всі неприємності залишилися позаду.
— Нам від цього ніякої користі немає, — похмуро сказав я. — Нехай навіть наші двійники вдома, але ж ми тут!
Очі в Інги стали здивованими. Вона тихо сказала:
— Як це: «нехай навіть…» А батьки? Тобі їх не шкода?
Я відчув, що червонію. Звичайно, якщо вдома залишилися наші двійники, то ні мама, ні тато не хвилюються, вони не знають, куди я потрапив. Інга правильно зраділа… Але всередині все переверталося від думки, що я — це не я, а лише копія. Так прикро мені ще ніколи не було. Хоча, по суті, я ображався сам на себе.
А Інга на очах ставала незмінною. Посмішка її стала задерикуватою і трохи хитрою.
— Дімко, я така рада, що ти сюди потрапив…
- Дякую.
Ми засміялися. Інга клацнула по нейлоновому шнуру, натягнутому як струна. Сказала:
— Тепер можна вигадувати, як звідси втекти.
- Як?
— Ну, в принципі, є лише два шляхи, — пояснила вона. — Або завоювати усі острови…
- Не вийде.
— Або розшукати прибульців та всипати їм.
Я закашлявся, стримуючи регіт.
— Ін… Інга… Ти геній. Всипати… Саме всипати. Ти ще не пробувала цим зайнятися?
- Ні, - дуже спокійно відповіла вона. - Я намагалася не ризикувати. Я не знала, що вдома залишилася інша Інга.
Вона сказала це твердо, ніби все пояснюючи. І з цієї твердості я зрозумів — тепер уже вона «старатиметься».
— Інго, але якщо з нами щось трапиться тут, то… станеться по-справжньому. Ми інші люди, не ті, що залишилися вдома. Ти не боїшся?
- Чого? На островах немає нікого старше сімнадцяти років. Ми зможемо прожити роки три-чотири, а потім...
Вона замовкла. Тряхнула головою, скидаючи з очей чубок.
- Мене це не влаштовує.
