Лицарі сорока островів - Сергій Лук'яненко

- Вражає? — гордо спитав Толик.

Я кивнув, підводячись. І здригнувся, побачивши, що на плитках, де лежав Толик, залишилися вологі темні плями. Толик перехопив мій погляд, посміхнувся.

— Та не бійся, Дімко. На островах не вмирають від ран. Тільки в бою… Хочеш, розв'яжу бинт? Сам побачиш, рана вже затяглася.

— Я вірю, — відповів я. - Не треба.

Поступово поверталися з мостів хлопці та дівчата. З південного — Кріс із Янушем, із східного — Тимур, Сержан та ще двоє хлопців, імен яких я не пам'ятав. Найвойовничіший вигляд був, безперечно, у Тимура. Чергувати на міст він ходив із двома мечами, закріпленими у спеціальних піхвах за спиною, тож довгі рукоятки стирчали над плечима. Не знаю, чи справді він фехтував обома мечами відразу, але це виглядало переконливо. Та й за віком Тимур був старший за мене не менше ніж на рік. З Сержаном ми були ровесниками, ну а їхні напарники (з розмов я, нарешті, дізнався їхні імена — Ігор-Довгий і Ромка) виглядали трохи молодшими за мене. Більшість хлопців потрапляли на острови років о дванадцятій-тринадцятій. Малек, «сфотографований» у неповні шість років, і я, який став учасником гри в чотирнадцять, здавалися винятками з правил.

Останніми прийшли ті хлопчаки, які охороняли західний міст. Ще два Ігорі, Ілля, Костя. Вони почали розповідати, як на них напали хлопці з дванадцятого острова, але зустрівши іронічний погляд Кріса, замовкли. Тоді заговорив наш командир. Він коротко повідомив, що в сутичці з ворогами двоє його товаришів поранені, але мужньо продовжували бій. Мене це трохи здивувало, але я не сперечався. Потім він розповів про Малька — ту все було зовсім правильно, але коли дійшло до мене… Виходило мало не так, що саме я розігнав усіх нападників, врятував від смерті самого Кріса, а також проявив ще рідкісне благородство, пощадивши заціпенілого від страху супротивника. У мене навіть слів не знайшлося, щоб заперечити. До того ж, почувши про «оціпенілого супротивника», я ледве втримався від того, щоб сказати,

Раптом я засумнівався, чи насправді зустрів на мосту Інгу. Згадалося, що вона так і не назвала мене на ім'я. Ну, а пропозиція зустрітися вночі, потай… Це цілком підходило для дівчинки, яка прожила на островах кілька років і вражена тим, що її раптом пощадили в бою, але зовсім не підходило для Інги. Вона в таких питаннях ніколи не виявляла ініціативи.

Перервала мої роздуми поява Рити. Вона постояла трохи серед нас, про щось пошепки запитала Кріса, а потім голосно покликала:

- Хлопці, вечеряти.

Повторювати запрошення їй не довелося. Ми перейшли в тронний зал і накинулися на їжу. М'ясо, хліб, картопля, огірки. Чай із цукерками… Це вже було надто. Гаразд, десь у глибині острова могла рости пшениця та картопля. Але цукерки — дешева і нудотно-солодка карамель у бляклих обгортках — вони на деревах не виростуть! Я розгладив обгортку — на ній не було жодного слова. Просто малюнок: сині морські хвилі, а в них — зелений острівець… Нахилившись до Толика, що сидить поруч, я прошепотів:

— Слухай, звідки це все?

- Від господарів, - спокійно відповів він.

- Від кого? - не зрозумів я. Толик, дожовуючи шматок м'яса, пояснив:

— Та від прибульців.

Мабуть, у голові у мене спрацював якийсь запобіжник, бо я перестав дивуватися. Всю порцію подиву, відпущену мені на цей день, я вже витратив і тепер спокійно вислухав розповідь про кухонні шафи, в які щовечора складають залишки їжі, а вранці на полицях знаходять свіжі продукти, мило, мазь, що затягує рани, свічки.

За вікнами швидко темніло. Всі розбрелися по замку, і в Тронному залі залишилося п'ять. Ігор-Меломан завмер біля вікна з одягненими навушниками. Я хотів був попросити в нього плеєр, але не наважився. З усіх хлопців Меломан здавався замкнутим і мовчазним... По всьому замку запалили свічки, і це виявилося несподівано красиво: на рожевому мармурі стін затремтіли загадкові тіні, стеля зникла в напівтемряві, у шибках затанцювали відбиті язички полум'я. Тимур витяг звідкись зашарпану книжку, примостився за столом, де горів утиснутий у склянку цілий букет свічок, і почав читати. Ігор-довгий і просто Ігор сіли грати у шахи. З цікавості я кілька хвилин спостерігав за грою. Втім, більше гри мені сподобалися самі шахи — дуже гарні та, на вигляд, старовинні.

Кріс підійшов до мене ззаду і обійняв за плечі.

- Подобаються?