Лицарі сорока островів - Сергій Лук'яненко

— Ну, ці… прибульці. У нас один хлопчик, Ростик, пустив стрілу після заходу сонця, коли мости розійшлися. А ввечері пішов купатися і втопився.

Я обережно глянув нагору. Небо було блакитне, чисте, і нічого в ньому не було — ні літаючих тарілок, ні крилатих чудовиськ. Але мені, як, мабуть, і Мальку, почало здаватися, що звідти стежить хтось невидимий. Невидимий та страшний. До цього я храбрився, все-таки Гра - це і є Гра. Дерев'яним мечем хіба що шишку набити можна... А цей Ростик потонув по-справжньому. І чому? Через безглузде правило.

— А чому не можна дивитися вгору під час заходу сонця? — спитав я, раптом згадавши ще безглуздіший закон.

— Не знаю, — щиро зізнався Малек. — Тільки подивишся вгору — засліпнеш.

Мене більше не радував ні шелест прибою, ні яскраве сонце. Виявляється, не тільки острів був проти нас, безтурботне небо також загрожує лихом. Дрібний пісок, на якому ми лежали, раптом здався мені колючим і до огиди сухим, наче брудна придорожня пилюка. Я підвівся:

— Ходімо снідати.

— Йдемо… — у Ігоря-маленького теж зіпсувався настрій. Ми помчали до замку. Озеро оминати не хотілося, і ми пішли вздовж берега. Там було неглибоко, по коліно, вода виявилася гарячою, як окріп, але біля дна крутилися якісь рибки.

— Ми зі стін замку рибалимо, — сказав Малек. — Закидаємо вудки в море та рибальствуємо. Дівчата юшку варять.

Замок рожевий на сонці, ошатний, як ялинкова іграшка. «Розгромити цих прибульців», — подумав я. «А тут влаштувати курорт чи піонертабір…» Від цих думок мені стало кумедно. Розгромити! Прибульців, які взяли та й перенесли нас на іншу планету! Та у них техніка в сто разів краща за земну! Навіть ціла армія тут нічого не зробить! Ні, цю гру треба вигравати за їхніми правилами.

Залізні ворота замку раптом заскрипіли, відчиняючись, і з них вискочила Ритка. Метнулася до нас, і обличчя в неї було таке перелякане, що я мимоволі дивився на ворота — може за нею жене якесь чудовисько?

— Хлопці, на південному мосту… Хлопці… — Ритка схлипнула, і я зрозумів, що нічого більшого від неї не доб'єшся — у кращому разі вона розриветься. Втім, і так було зрозуміло. Слідом за Ігорком я кинувся до воріт.

5. ДЕРЕВО І СТАЛЬ

Міст був вузьким, метрів зо два завширшки. По краях піднімалися низенькі, в метр, перильця з того самого рожевого мармуру, що міст, і весь замок. Найгірше було те, що мармур моста виявився страшенно гладким, ноги ковзали. Я намагався бігти ближче до краю, там плитки виглядали шорсткими. Зате відразу стало страшніше — надто далеко під нами тремтіла морська гладь. Ми з Мальком бігли вже хвилин п'ять, наш замок залишився позаду, і почуттів, якими засипали нас дівчата, чути вже не було. І добре… Я згадав, як вони притягли зброю, але почали мене відмовляти йти на міст. Першого дня можна не грати… Що я, зрадник, чи що? На південному мосту, де чергували всього троє хлопців, точилася запекла сутичка. Таня побачила її з дозорної вежі — сьогодні була черга її спостерігати за мостами — і подала сигнал тривоги. А мене намагалися відмовити допомагати хлопцям! Мало, що я не вмію фехтувати… Теж мені, мушкетери. Майстри дерев'яного клинка... Я мчав за Мальком, а меч, той самий, який він показував мені вранці, мотався у мене на поясі.

У центрі міст злегка вигинався догори, підйом був пологий, майже непомітний, але приховував від нас картину бою до останнього моменту. Вітер усе міцнів, і не дивно — до води тепер була добра сотня метрів. Я намагався не дивитися вниз, але відчував зі страхом, що міст розгойдується від його поривів. Хіба можна так будувати — величезний, не менше, ніж за кілометр, міст і жодної опори! Але тут ми дісталися до середини мосту, до найвищої точки. І одразу всі побачили.

Наших хлопців рятувало лише те, що міст дуже вузький, і битися могли лише дві пари. А то їх давно б зім'яли — з боку ворожого острова насідало не менше десятка хлопців. Нападники були такі ж засмаглі і так багато одягнені, як і ми. Але відрізнити їх було неважко — у їхніх руках сяяли сталеві мечі! Справжні, небезпечні навіть на вигляд. Я побачив ці мечі і заціпенів. Серце забилося часто-часто. Яка ж це гра? Це знущання! Вони зі справжньою, смертельною зброєю, а ми з дерев'яними іграшками! Мені захотілося крикнути, що так нечесно, хоча я й розумів, що дурніший за цей крик нічого не придумаєш. Але тут я побачив таке, від чого серце в мене ніби обірвалося. Один із нападників розмахнувся, і його меч обрушився на Кріса, який зараз один загороджував їм прохід. Двоє інших наших хлопців, Януш та Толік, чомусь стояли за його спиною… Так ось, Кріс не став ухилятися від удару, а підняв свій меч, щоб його