Темні уми - Олександра Бракен

Вона, висунувши з-за дверей голову, кивнула.

— Хочеш поговорити надворі?

Лаям випростав руку і торкнувся моєї спини.

— Допоможеш їй зібрати речі?

— Ти що, здуріла? — почула я Чабсів голос. — Ти ледве знаєш цих дітей!

— Перепрошую, — заперечила Хіна, взявши руки у боки. — Якщо ти забув, то я — її двоюрідна сестра.

Я теж сумуватиму за тобою. Зу припинила складати речі в рожевий заплічник і, видерши із нотатника аркушик, передала його Чабсові. Він так різко опустився, що заледве не сів повз диван. Кілька хвилин він тільки те й робив, що витріщався на неї. Я знала, як він почувається.

— Кайлі сказала, чому ви повинні йти саме сьогодні увечері? — спитала я, сідаючи коло Чабса.

Зу тільки знизала плечима.

— Себто ви збираєтеся пішки йти до Каліфорнії? — запитав Чабс, кожне наступне слово вимовляючи чимраз голосніше. — У вас є хоч сякий-такий план?

— Може, знайдете нову Бетті, — промовила я, але щойно промовила це, Зу припинила складати речі й захитала головою. Наступну записку вона писала довгенько.

Ні, Бетті буває тільки одна.

— І здається, що тобі її замало, — скривджено промовив приголомшений Чабс. — Мабуть, все можна замінити, навіть нас.

Зу глибоко вдихнула, підходячи до нього з рожевим заплічником у руці. Він спробував відвернутися, але вона зупинилася просто перед ним й обійняла за шию. Єдине, що йому залишилось, — обійняти її у відповідь, сховавши обличчя у брижах її куртки.

Табірні дзвони почали дзвеніти, немов ошалілі, і не вгамовувалися доти, поки не виманили усіх надвір. Я пустила Зу та Хіну попереду, проторуючи їм стежку крізь безладний натовп дітлахів. Уперше їхнє чорне вбрання, побачене звіддалік, видалося доречним.

Кайлі віддала Лі аркуш паперу, а той кивнув, погоджуючись із тим, що вона сказала йому. Люсі йшла поруч з ними, така ж тиха і тендітна, як завжди; дотягнувшись до Лаяма рукою, вона поплескала його по плечу, так наче хотіла підбадьорити. Оманлива радість звіялася, наче дим. Єдиним словом, здатним передати вираз на його обличчі, було слово «приголомшення».

— …позичити ручку? — запитав він у Телона.

Хлопець почав обмацувати свої чорні штани з великими кишенями, аж поки не видобув з них ручку із синім ковпачком. Тримаючи її у руках, Лаям сів навпочіпки перед Зу та відірвав половину аркуша, що подала йому Кайлі.

Мені так кортіло поглянути, що він написав, але ці слова призначались не для моїх очей. Дописавши, він кілька разів склав аркушик і поклав їй у долоню.

Дзвін замовк. Погляди присутніх змістилися вправо, де на стежці з’явився Кленсі, а побіля нього височів Гаєс. Його обличчя, яке я вже звикла бачити розслабленим і гордим, було змучене чи то від роздратування, чи то від гніву.

— Кайлі вирішила заснувати власну ватагу і покинути нас негайно.

Здивоване бурмотіння сколихнуло натовп.

— Вона забере із собою тільки цих чотирьох, — перекрикуючи натовп, повідомив він. — Нові прохання про те, щоби залишити табір, не будуть задоволені доти, допоки наша чисельність знову не відновиться. Це зрозуміло?

Тиша.

— Це зрозуміло?

Чабс підстрибнув поруч мене, сполошившись через шум та підтверджувальні вигуки.

Кленсі, різко розвернувшись на підборах і не промовивши більше ні слова, попростував у напрямку офісу. Щойно він дістався білої споруди, діти навколо нас ніби одностайно видихнули і зашепотілися.

— Дивина та й годі.

— Чому він не дав їм сумки на дорогу, як зазвичай дає?

— Він непокоїться, що, якщо нас стане занадто мало, забракне людей, щоби захистити табір.

Я повільно перевела погляд угору, в бік офісу, допоки мої очі не зосередились на Зу, яка махала мені.

Без рукавичок, — міркувала я, спостерігаючи, як вона опускає руку. — Будемо сподіватися, що вони їй більше не знадобляться.

— Вам справді доконче треба йти саме зараз? — запитала я, коли добралася до місця, де стояли вони з Лаямом.

Дітлахи обступили Кайлі та решту, бажаючи їм удачі й обдаровуючи ковдрами та пакунками з харчами.

Зу нап’яла хоробру усмішку, обіймаючи мене за пояс.

— Бережи себе, — попросила я її.

Наступна записка була для мене і тільки для мене. Коли все це скінчиться, ти знайдеш мене? Я дещо хочу тобі сказати, але поки що не знаю, як це висловити.

Мої очі пильно обдивились кожен сантиметр її обличчя. Воно було геть іншим, ніж у дівчинки, з якою я познайомилась кілька тижнів тому. Якщо вона так змінилась за такий короткий проміжок часу, як я можу бути впевненою, що впізнаю її по багатьох роках, коли нарешті вляжеться курява від усього цього пекла?

— Аякже, —