Темні уми - Олександра Бракен

І я досягала успіху, поволі, і, можливо, не надто впевнено, але було щось солодке в тому, коли відчуваєш, як у тобі наростають ті самі здібності, яких колись ти так боялася, і які зараз хоч і випустила на волю, але тримала під контролем. Кожен їхній аспект став вивіренішим, легшим.

Але наступного вівторка нас знову потурбували.

Одна зі старших Жовтих, дівчина на ймення Кайлі, прийшла і почала гамселити у двері кабінету Кленсі. Вона не чекала, поки її впустять; я буквально впала з ліжка, настільки стрімко вона ввірвалася.

— Що значить, ти не дозволяєш нам піти? — Кучма сплутаного кучерявого волосся обрамляла її обличчя. — Ти відпустив Адама, ти дав піти Сарі з її групою, ти навіть відпустив Ґреґа з хлопцями, а ми з тобою обоє знаємо, що в них колективний розум, як у мухи…

Скрипнула мостина, коли я відступила назад до ліжка. Кленсі не запнув запону, відчиняючи двері, тому Кайлі добре мене бачила. Вона повернулась до Кленсі, котрий поклав обидві долоні їй на плечі, щоби заспокоїти.

— О Боже! Ти тут байдикуєш? Ти взагалі читав, що я просила? Я не один день писала те прохання!

— Я тричі його прочитав, — відповів Кленсі, показуючи мені порухом руки вийти. Він поглянув на неї з такою самою заспокійливою усмішкою та терпінням, з якими дивився на мене на початку наших уроків. — Але я радо поясню, чому я мушу відхилити його. Рубі — завтра?

І ось так я опинилась під ранковими сонячними променями.

Весняна погода досі була непевною: один день понурий і холодний, а наступний день — по-весняному ідеально теплий. Провівши два тижні на самоті із Кленсі, мені стало ще важче прилаштовуватись до біполярного настрою погоди. Скинувши светра, я абияк зав’язала волосся у пучок. Найперше мені спало на думку перевірити, як поживає Зу, але я не хотіла втручатись у її уроки. Я шукала Чабса в саду, але дівчина — владним тоном — сповістила, що вже тиждень його не бачила, тож вона збирається донести на нього Кленсі, щоби він отримав заслужену кару.

— Кару? — сердито перепитала я, але вона подробиць не розповіла.

Я знайшла його в наступному місці, де мені видалося логічним його шукати.

— А ти знаєш, — гукнула я, ступаючи на пристань, — що хліб шкодить качкам.

Чабс навіть не озирнувся. Я сіла поруч нього, але це лише змусило його підвестися і відійти геть, залишивши заплічник і книжку.

— Ей! — гукнула я. — Що з тобою?

Мовчання.

— Чабсе-Чарлзе!

Він рвучко розвернувся.

— Ти хочеш знати, що зі мною? А з чого ж почати? А як щодо того, що вже майже місяць, як ми тут? Чи що ти із Лі та Сюзуме взялися заводити собі друзів і вигулюватися по всьому табору, коли натомість усі ми мали би шукати способу повернутися додому?

— Звідки все це? — спитала я. Може, він і не почувався так природно, як Лаям і Зу, але ж я бачила, як він розмовляв за роботою з іншими дітьми. Здавалось, що з ним все в порядку — може, не був надто щасливим, але ж чи він колись взагалі таким був? — У цьому таборі не так вже й погано…

— Рубі, тут жахливо! — вибухнув він. — Жахливо! Нам кажуть, коли їсти, коли спати, що вдягати, нас змушують працювати. Як усе це не узгоджується з табором?

Я різко втягнула крізь зуби повітря.

— Це ж ти сам хотів сюди прийти! Пробач, що тутешнє життя не збігається із твоїми високими та вельможними сподіваннями, але нас усе влаштовує. Якби ти просто спробував, ти міг би стати тут щасливим. Ми у безпеці! Чому ти так поспішаєш піти геть?

— Те, що ти не потрібна своїм батькам, ще не означає, що решті батьків всі ми також не потрібні. Може, ти й не поспішаєш повертатися додому, але я — поспішаю!

Його слова пролунали, як постріл у груди; я відчула, як уся кров відлинула з мого серця, коли він, піднявши руку, схопив себе за темне волосся.

— Я так важко працював, я старався, Боже, а ти ж його навіть не питала, хіба ні?

— Спитати його? — Але я знала. Щойно ці слова злетіли з моїх губ, я знала, якою обіцянкою знехтувала. Лють у мені вщухла. — Пробач, я так поринула у навчання, що забула.

— А я не забув. — Відповівши, він так і залишив мене стояти у сонячному промінні на самоті.

За годину я стояла під потоком теплої води, затуливши обличчя руками.

Душові в таборі — одна для хлопців, інша для дівчат, — були не менш гламурними, як убиральні надворі. Нахилена бетонна підлога, кабінки з дерев’яних дощок та пластикові запліснявілі шторки. Ми щодня користувались душовими, щоби почистити зуби чи вмитися, і двічі на тиждень мились у душі. Але сьогодні, не маючи ні квіткового шампуню, ні ароматизованого кондиціонера для повітря, я відчула, що це печерне приміщення тхне тирсою.

Я стояла там, допоки не почула видзвонювання,