Темні уми - Олександра Бракен
— Вибач, — сказала я, повернувшись до нього спиною. — Можемо почати спочатку?
Я, мабуть, його здивувала.
— Почати спочатку? Хіба ми репетируємо з тобою п’єсу? Може, покликати Майка, щоби почав зводити декорації?
Сама не знаю, чому я при цих словах розсміялась — адже у тому не було нічого смішного. Може, через те що останні двадцять хвилин я намагалась поєднати свої мізки з його, і в результаті мої мислиннєві процеси геть зупинилися. Єдине, у чому я була впевненою, — які великі й заспокійливі у нього руки, коли він, взявши мої, стиснув їх.
— Спробуй ще раз, — сказав він. — Але цього разу уяви, що ті невидимі руки, про які ти мені розповідала, насправді є ключами. Пробивайся крізь туман.
Утім, легше сказати, ніж зробити. Кивнувши, я заплющилась, намагаючись не червоніти. Кожного разу, коли він повторював мої недолугі пояснення того, як працює, на мою думку, мій мозок, я ніяковіла, навіть трохи соромилась. Почувши моє перше порівняння, він розсміявся, махнувши пальцями перед моїм обличчям, немов насилаючи на мене закляття.
Він випробував чимало способів, намагаючись навчити мене, як усе правильно робити. Ми ходили у комору, щоби я побачила, як він прослизає у голову Ліззі, а щоби мене трохи розвеселити, попросив її пококотіти, наче курка. Кленсі намагався показати мені, як легко впливати на настрій одночасно багатьох людей чи без слів залагодити суперечку між двома дітьми. Якось, коли ми сиділи на відкритій веранді біля Офісу, він читав мені думки кожного, хто проходив мимо — зокрема Хіни, яка, здається, була безнадійно закохана в Кленсі.
І він справді міг багато чого. Заблокувати мене, помістити мені в голову будь-які образи, почуття, страх. А якось, і в цьому я певна, він навіть сон на мене наслав. Я не хотіла його розчаровувати, принаймні не тепер, коли він приділяв мені стільки свого безцінного часу — від цієї думки все в мені заклякало від страху. Він казав, щоби я не поспішала, що йому знадобилися роки, щоби все це опанувати, але я хотіла якомога швидше завчити уроки і нараз запанувати над власними можливостями. Мені здавалось, що єдине, чим я можу йому віддячити — самотужки опанувати все настільки, щоби дорівнятися до нього, відчуваючи гордість за себе, а не сором.
Допоки я не навчуся відкривати його секрети, ми ніколи не будемо рівнею. Він кілька разів назвав мене своїм «другом» на уроках і перед іншими дітьми, і мене дивувало, як сильно я сахалась цього слова. Кленсі мав сотні друзів. Я хотіла бути більше, ніж другом, я хотіла, щоби він покладався на мене і довіряв мені.
Інколи мені просто хотілося, щоби він прихилився до мене ближче, прибравши мені за вухо непокірний кучерик. Це було відчайдушне дівоче бажання, і я напевне не знала, з якого темного закутка мого мозку воно вилізло. Мабуть, моя голова зі мною жарти жартувала, бо я знала, що насправді я хочу, щоби це зробив Лаям — і навіть зробив щось більше, ніж тільки це.
Але щоразу, коли я намагалась прослизнути у мозок Кленсі, мене відкидало назад. Кленсі настільки добре контролював свої сили, що я навіть не встигала відчути звичного відчуття дезорієнтації у власних думках і спогадах. Кожного разу він ніби огортав свій мозок білою запоною. Як я її не тягнула, вона не падала.
Утім, це не означало, що я не намагалась.
Кленсі всміхнувся, простягнувши руку та відкинувши моє волосся за спину. Там його рука затрималась, а потім поволі пересунулася вище, обійнявши мене за шию. Я знала, що він не зводить з мене очей, але не могла змусити себе поглянути йому у вічі, навіть коли він нахилився ближче.
«Ти можеш це зробити. Я знаю, що можеш».
Я зціпила зуби, аж поки не почула власну щелепу. М’яз аж занив у правій щоці. Я уявляла сотні і тисячі пальців, що блукають, змушуючи їх вхопитись за щось гостре та смертельне, аби проколоти ту стіну. Я стискала його руку, хапаючи міцніше, допоки — і я знала це — він не відчував болю, а тоді жбурляла у нього невидимий кинджал, проникаючи якомога швидше й потужніше. І все одно, щойно я торкалася тієї стіни, то почувалась так, ніби він, дотягнувшись до мене, давав мені ляпаса. Опустивши руку, він зітхнув.
— Пробач, — сказала я, і тиша, що запала потім, була нестерпною.
— Ні, це я маю вибачитися, — промовив Кленсі, похитуючи головою. — Я кепський вчитель.
— Повір, не ти проблема у цьому рівнянні.
— Рубі, Рубі, Рубі, — мовив він, — це не рівняння. Цього не розв’яжеш за три легенькі прийоми, інакше б ти не погодилась, щоби я тобі допомагав, хіба ні?
Я опустила очі, відчувши, як він тре великим пальцем мою розкриту долоню. Повільні, легенькі круги. Спостерігати за цим було навдивовижу заспокійливо, майже гіпнотично.
— Правда, — мовила я. — Але ти маєш знати, що я… не до кінця була чесною. — Я привернула його увагу. — Інші діти шукали тебе, бо вважали, що ти якийсь чаклун, що здатний повернути їх додому. Але я хотіла тебе знайти, бо вірила чуткам, начебто ти Помаранчевий, і що, можливо, захочеш мене навчити.
Кленсі звів темні брови, але моєї руки не відпустив. Натомість поклав іншу долоню у невеличкий простір між нашими схрещеними ногами.
— Але це ж було до того, як