Темні уми - Олександра Бракен

— На останніх табірних зборах ви казали, що у нас мало медикаментів. Він не хотів вживати жодних ліків, якщо вони потрібні комусь іншому.

— Мабуть, справді, якщо він не зміг ходити їсти, — зазначив Кленсі. — А вам відомо, що якщо ви берете щось із саду, то, можливо, комусь забракне тих фруктів, які ми поділили на всіх?

Хлопчики кивнули з нещасним виглядом. Кленсі підняв очі на дітей, що оточили нас, і спитав:

— Що ви хочете, щоб вони зробили за те, що вкрали фрукти?

Дівчинка із саду роззявила рота, але інший хлопчик, старший, виступив уперед і, зіперши граблі об немудру огорожу, що оточувала сад, промовив:

— Якщо вони погодяться кілька днів допомагати полоти бур’ян у саду, тоді ми могли би по черзі сидіти біля Піта, щоби бути певними, що його годують і лікують.

Кленсі кивнув.

— Здається, так справедливо. А якої думки інші?

Я гадала, що дівчина із саду роздратовано тупатиме ногою, коли всі погодились з «покаранням». Вона була вкрай незадоволена результатом, якщо зважити на її почервонілі щоки.

— Це не просто одноразова проблема, Кленсі, — зауважила вона, проводжаючи нас із саду. — Вони гадають, що можуть просто прийти у сад і взяти все, що їм заманеться, а ми ж не можемо замкнути сад, як комору!

— Обіцяю поставити це питання на порядок денний на щомісячних зборах, — мовив Кленсі, усміхнувшись так, як лише він один умів. — Обговоримо це у першу чергу.

Здавалося, що відповідь її задовольнила, принаймні на якийсь час. Зиркнувши цікавим поглядом у мій бік, Імператриця Саду, повернувшись на підборах, помарширувала назад у свої володіння.

— Ого, — мовила я. — Справжня знахідка.

Він легковажно знизав плечима, машинально торкаючи праве вухо.

— Вона має рацію. Якщо у нас забракне харчів на складі, то треба буде покластися на сад, а якщо там все повизбирують, ми опинимося у халепі. Гадаю, тут усі розуміють, наскільки взаємопов’язане життя в Іст-Рівері. Ти не проти, щоби ми провідали Піта?

Я посміхнулась.

— Звісно, не проти.

Маленький хлопчина був захований під горою ковдр, що засвідчували голі матраци навколо нього, інші хлопчики радо пожертвували їх йому. Коли його розпашіле обличчя нарешті вигулькнуло з-під тієї гори, я привіталась і назвалася. Кленсі залишився і розмовляв з ним добрих хвилин п’ятнадцять, а я чекала надворі, спостерігаючи за табірною метушнею. Діти радісно махали мені, так ніби я замешкувала у таборі вже багато років, а не кілька днів. Я махала у відповідь, відчуваючи, як щось стискається у грудях. Не знаю, коли це відчуття охопило мене, чи, може, це було повільне, повзуче усвідомлення, але я почала розуміти, що чорний — колір, який я навчилася ненавидіти та боятися, — був тим кольором, яким діти пишалися і який об’єднував їх.

— Тут ти ніколи не почуватимешся самотньою, — сказав Кленсі, зачиняючи за собою двері хатини. Потім ми пішли до пральні, відтак зупинились біля душових, щоби перевірити крани та переконатись, що світло все ще є. Час від часу хтось зупиняв Кленсі, щоби щось спитати чи пожалітися, але він завжди поводився терпляче і з розумінням. Я бачила, як він вирішував непорозуміння між мешканцями однієї хатини, вислуховував побажання щодо вечері та висловлювався щодо того, чи потрібно збільшити охорону.

Коли ми дістались хатини, де навчалися малюки, мої ноги аж гули. Натомість Кленсі був напоготові прочитати свій щотижневий урок з американської історії.

Кімната була тісною та залюдненою, але добре освітленою і прикрашеною яскравими плакатами та малюнками. Я побачила Зу та її рожеві рукавиці ще раніше, ніж дівчинку-підлітка, яка стояла перед класом, ведучи пальцем уздовж річки Міссісіпі на старій карті Сполучених Штатів. Хіна сиділа біля Зу і, звісно, несамовито занотовувала. Я вже навіть не здивувалася, коли діти, побачивши Кленсі у дверях, щиро зраділи. Дівчинка негайно поступилась йому місцем посередині класу.

— Га-а-аразд, га-аразд, — почав Кленсі. — Хто нагадає мені, де ми зупинились?

— Пілігрими! — озвалася дюжина голосів.

— Пілігрими? — повторив він. — А хто це такі? Ану, Джимі, підкажеш? Пригадуєш, ким були пілігрими?

Дівчинка, чи не одноліток Зу, випросталася.

— Люди в Англії ображали їх через їхню релігію, тому вони відпливли до Америки, висадившись побіля Плімутського каменя.

— А хтось підкаже мені, що вони робили після того, як дісталися туди?

Майже десяток рук здійнялось угору. Він показав на маленького хлопчину, котрий сидів поруч, — може, він Зелений, але так само міг бути Жовтим чи Синім. Мій звичний метод вирізнення одних дітей з-поміж інших підводив мене тепер, коли вони всі вкупі. І в цьому, здається, був сенс.

— Вони заснували колонію, — відповів хлопчик.

— Слушно. Це була друга англійська колонія, після тієї, яку заснували у Джеймстауні в 1607 році — власне, неподалік від того місця, де ми зараз! — Кленсі, взявши карту, якою користувався вчитель, показав обидва місця. — Перебуваючи у Мейфлауері, вони уклали Мейфлауерську угоду, яка гарантувала, що кожен буде співпрацювати та діяти так, щоби колонія отримувала зиск. Приїхавши, вони зазнали чималої скрути. Але всі вони, працюючи разом, створили спільноту, незалежну від британського королівського правління і