Темні уми - Олександра Бракен

— Бо він збагнув, що реабілітація нічим не зарадила, — сказав Кленсі. — Я маю на увазі мого батька. Єдина причина, чому мене випустили з Термонда, полягає у тому, що я змусив їх вірити, що мене вилікували. Але я став надто амбіційним. Я намагався гратися з батьком, впливаючи на нього, і мене спіймали. — На мить Кленсі замовк. — Він боявся, що правда про табори випливе, я певен у цьому, але він не міг просто так мене прибрати з людських очей, принаймні не тоді, коли він сам мене до цього підштовхнув. Ба навіть більше, я так собі думаю, що він врешті дійшов висновку, що йому легше просто позбутися мене раз і назавжди, перш ніж я зможу завдати клопоту. Уявляю, як би він пропіарив моє вбивство, аби лишень знову здобути співчутливу прихильність американських співгромадян.

Я довго не зводила з нього очей.

«Як ти все це пережив? — хотіла я запитати. — Як зміг залишитися собою, а не монстром, на якого вони б тебе перетворили?»

— Коли я тієї ночі втік, то зустрів Гаєса, а згодом — Олівію, а потім і решту. Через якийсь час ми натрапили на цю місцину і взялися до роботи, а мій батько не міг призначити за мене винагороду, не явивши правди про мене та реабілітаційну програму. Аби преса злізла з нього, він мусив вигадати якусь побрехеньку про те, що я, мовляв, навчаюсь у якомусь коледжі. — Кленсі всміхнувся. — Отже, як бачиш, урешті-решт, я переміг.

Він підвівся, простягаючи руку. Я несвідомо схопила її, відчувши, як мене миттю сповнило спокоєм, коли я стиснула його пальці. У голові все стихло. Я відчула, як нахилилась уперед.

— Почувши розповіді про тебе, я знав, що ми повинні зустрітися. Я мав переконатись, що ти знаєш правду про те, що коїться, щоби тебе не тримали у невіданні, як колись мене.

— Правду? — Я спантеличено звела очі. — Що ти маєш на увазі?

Кленсі не відпустив моєї руки. Лише присів на край столу переді мною.

— Жінка, яка визволила тебе з Термонда, — агент Ліги? Що вона розповідала тобі про білий шум, який використали тієї ночі?

— Що табірні наглядачі додали до нього частоту, яку могли відчувати тільки Червоні, Помаранчеві та Жовті, — відповіла я. Він повинен знати про це — вони ж транслювали це на весь табір. — Що вони намагалися тим самим знайти всіх небезпечних дітей, які могли ще досі ховатися.

Кленсі відпустив мою руку і повернув ноутбук екраном до нас. На екрані — знімок мого обличчя того ранку, коли мене привели у табір, але текст поряд був не про мене.

— Прочитай уголос другий параграф.

Збентежившись, я звела на нього очі, але зробила те, що він просив: «Табірний наглядач Гарріс виявив невідповідність у Спокій-контролі о 05:23 наступного ранку після того, як помітив додану без його згоди основну частоту. — Я замовкла, облизуючи пересохлі губи. — Після подальшого аналізу записувальних пристроїв у Їдальні, він дійшов висновку, що вибух насилля, що трапився там, призвівши до використання Спокій-контролю приблизно в 11:42, був спровокований агентами терористичної групи Дитячої Ліги, що працювали під прикриттям. На його думку, ці самі агенти додали ідентифікаційну частоту у Спокій-контроль. Псі-суб’єкти 3285 та 5312, яких оперативник Дитячої ліги вивіз за межі табору приблизно о 03:34, на нашу думку, під час першого відбору хибно були класифіковані як Зелені…»

— Читай далі, — мовив Кленсі, коли мій голос знову затихнув.

— «Суб’єкти 3285 і 5312 вважаються вкрай небезпечними. Видано накази про їхнє негайне схоплення та повторну обробку». Повторну обробку? — Я знов стрімко звела очі. — Але цей запис… вони не знали… гадки не мали… Чи ти хочеш сказати, що вони гадки не мали, що я Помаранчева, аж поки мене не вивезли з табору?

Кленсі кивнув.

— Схоже на те.

— Отже, в такому разі я не була у небезпеці? Мене би не вбили?

— О, ти, безперечно, була у небезпеці, — відповів він. — Вони мали всі шматочки пазла, і бракувало лише одного допитливого розуму, щоби скласти все докупи. Але якщо тобі цікаво, чи схопили би тебе, якби Ліга не додала нову частоту, тоді, найімовірніше, відповідь буде заперечною.

— То навіщо вони так вчинили? — не вгамовувалась я. — Здається, це завеликий ризик, щоби забрати кількох дітей.

— Кількох вкрай цінних дітей, виняткових дітей, — виправив він. — Дітей, яких інакше б убили. — Побачивши мою реакцію, він уже спокійніше продовжив: — Ти ж не вважала, що вони залишать будь-кого з-поміж таких, як ти, жити, га? Не Помаранчевих. Жовтих — так, адже загрозу від них можна обмежити, але не Помаранчевих.

Він провів рукою по моєму обличчю.

— А що ж із Червоними? Їх теж повбивано?

— Ні, — сказав Кленсі. Сказав тихо, вагаючись. — Їм випала набагато гірша доля.

Я чекала на продовження розповіді, крутячи руки на колінах.

— Президентська класифікаційна програма, — Кленсі склав руки на грудях, відхиляючись назад. — Проект Джамборі. Старий добрий татко тренував для себе спеціальну армію, зібрану з усіх Червоних, яких змогли виявити у таборах. Тепер розумієш, навіщо… — Він прокашлявся. — Бачиш, чому Ліга зацікавлена у тому, щоби самотужки відшукувати