Темні уми - Олександра Бракен
— Ні, — рішуче відповів Кленсі. — Я більше не можу їхати з табору. Це небезпечно. — Зарипіла підлога, а тоді почулося різке: — Щось з’явилося на сканері ССП?
— Мабуть, почули про пригоду із фруктами, — сказав Кленсі. — Таке важко не помітити, адже ти скалічила того водія.
— І що, обов’язково акцентувати на цьому увагу?
— Бо ти повинна була повестися з ним так, як я тобі сказав. Я вдячний, що ти прагнеш поширити наш символ, але хіба не можна було розпилювачем намалювати його на вантажівці?
— Ти переймаєшся, що це може зашкодити твоїй репутації? — пролунав вкрай роздратований голос Олівії.
— Більшості буде досить важко повірити, що ми не монстри, якщо піде поголос, що ми калічимо невинних, — пояснив Кленсі. — Тому, прошу, поширюйте чорне. Продовжуйте використовувати символ. І… намагайтесь робити це не так нав’язливо.
— Робити в’язливо? — скаламбурив Гаєс.
— Даруйте, що обриваю нашу зустріч, та здається, що у вас усе під контролем, а на мене дехто чекає, — сказав Кленсі, а я тим часом відійшла від дверей. — Лів, розплануй наліт. А я потурбуюся про чисельність.
Хоча я встигла зійти на кілька сходинок нижче, проте вдавати, що я не підслуховувала, не мало сенсу. Двері розчинились, і перед моїм зором першою постала дівчина, Олівія. Вона була висока та струнка, з довжелезними ногами та засмагою, завдяки якій її шкіра аж виблискувала.
Я похитала головою і повернулася боком, щоби пропустити її та Гаєса. Олівія, мабуть, була моєю одноліткою, але мала значно старший вигляд. Вона виглядала так, як, у моєму уявленні, мають виглядати у двадцять. Коли я знову звела очі, то побачила усміхненого Кленсі, котрий стояв, зіпершись об одвірок.
— Ти прийшла, — він махнув мені, запрошуючи заходити у кабінет, і провів до свого столу. Всівшись на одне із крісел, я мимохідь глянула на інший бік його кімнати, де висіла запона.
Кленсі зайняв своє звичне місце за столом і, розхитуючись у кріслі, всміхався.
— Що змусило тебе змінити думку?
— Бо… все, як ти казав, — пробурмотіла я. — Нас так мало залишилося. І я хочу дізнатись, як мені бути поруч із людьми, яких я люблю, не боячись стерти про себе всі спогади.
— У мережі, що належить Лізі, я читав, що вони не знайшли більше Помаранчевих, окрім тебе та Мартіна, — промовив Кленсі. — Скидається на те, що Червоних здебільшого винищили, і це робить нас очільниками групи.
— Мабуть, — відповіла я. Але відтак у мене промайнула інша думка. — Звідки у тебе доступ до мережі, що належить Лізі? І ССПівцям? — Я обвела рукою кімнату. — І до всього цього?
— У мене є друзі всюди, — просто відповів Кленсі, барабанячи пальцями по столу. — І батько дав мені спокій, позаяк боїться мого викриття, що нема ніякої програми реабілітації, принаймні для таких, як ми з тобою.
— Ми з тобою, — повторила я.
Кленсі пройшовся пальцями по волоссю.
— Найперше, що ти маєш збагнути, Рубі, — це те, що ми не такі, як решта. Ми з тобою… всі, кого класифікували як Помаранчевих. Ми — інакші. Особливі. Ні, ні, я бачу, як ти закочуєш очі, але вислухай, добре? Тому що друге, що ти повинна зрозуміти, — це те, що всі — мій батько, наглядачі у таборах, науковці, ССПівці, Дитяча Ліга — всі вони повсякчас тебе обманювали. Ми особливі не тому, що ми є такими, а тому, що вони не можуть нас змінити.
— Дурниці розказуєш, — мовила я.
Підвівшись, він обійшов стіл і сів коло мене.
— Повіриш, якщо я спочатку розповім одну історію? — Мої очі зустрілися із його. — Але якщо я розповім, то пообіцяй, що це залишиться поміж нами.
Зберігати таємниці. Це я можу.
— Гаразд, — сказав він. — Дай мені руку. Я покажу тобі.
Прослизаючи в чужі голови, я завжди відчувала, наче у щось занурююся. І майже завжди опинялась у трясовині, ледь освітленій спогадами та нестримними почуттями, без карти, без ліхтарика, без надії на легке повернення.
Але всередині розуму Кленсі було не страшно. Його спогади вирізнялися яскравістю та свіжістю, були сповнені чітких образів і барв. Здавалося, що він просто взяв мене там за руку і повів довгим коридором з вікнами у його минуле. Біля кожного вікна ми на достатньо тривалий час зупинялись, аби я могла роздивитися, що за ним.
Офіс, що поволі формувався навколо мене, був простим, заставлений шафами в бронзових і сірих тонах і ще чимось. Такий офіс міг бути будь-де. Біла фарба на стінах була такою свіжою, що бралася бульбашками. Але я впізнала край апарата у вигляді півмісяця, що стояв у кутку, та чоловіка, котрий не зводив з мене очей з-за ломберного столика, який правив йому за письмовий. Він був опецькуватим і вже почав лисіти — і ніколи не покидав меж Ізолятора. Я бачила, як його губи ворушаться, щось нечутно пояснюючи, мій погляд поволі опустився нижче — на акуратний стос документів на столі перед ним. Мій погляд продовжував сповзати вниз до його руки, що лежала на столі, притискаючи долонею аркуш, який