Темні уми - Олександра Бракен

Я передала свій планшет із затискачем Ліззі, дивуючись, чому вона примружилась, дивлячись на мене.

— Мене приписали до Складу, — мовила я, коли ми вийшли надвір.

— Я ніяких призначень для тебе не робив. Я звернув на це особливу увагу Майка.

Я завжди вважала себе людиною, яку іншим не надто легко залякати, навіть коли вони вищі, сильніші чи краще за мене озброєні. Тому не знаю, чому на мене справила таке враження сама думка про те, що я розмовляю з Кленсі Ґреєм — сином наймогутнішої людини в країні, американський принцом блакитної крові у блакитному поло, що виглядав з-під такого ж кольору в’язаного «косичкою» светра. На ньому навіть шкіряний пояс був.

Я склала руки на грудях.

— Я більш ніж здатна нести свою ношу.

При сонячному світлі він не наганяв такого страху, як у затінку. І здавався нижчим. Мабуть, завдяки своїй репутації він «повищав» на декілька уявних дюймів, хоча насправді був лише на кілька сантиметрів вищим від мене, а отже, Лаям і Чабс перевершували його в зрості на цілу голову. Утім, я не збиралась відбирати у нього титул Найпривабливішої Персони, Яку Мені Будь-коли Довелося Бачити.

Кленсі був струнким, але не худорлявим, доглянутим, але не прилизаним, стриманим, але не розслабленим. Коли на нас війнув вітерець, мені здалось, що Кленсі напахчений якимось пряним одеколоном, але це було би смішно.

Я була рада, що ми вийшли на ґанок. Я не боялась, що він мене скривдить абощо — адже навіщо це йому? Я відчула, як мої руки зчепились на грудях, потім опустилися вниз, потім я охопила долонями лікті — складалося враження, що мої руки не знають, що із собою зробити.

Я не забула мети мого приходу в табір, але не могла змусити себе попросити його про допомогу. Мабуть, він чудово опанував свої здібності, адже прослизав у голови інших людей, коли йому лише заманеться — прохання мало би бути таким же природним, як дихання.

Якщо ці діти потурають кожній його примсі та наказу, отже, він, мабуть, хороша людина, адже так? Люди не допомагали іншим задля власного задоволення.

Кленсі мав таку впевненість у собі, завдяки якій перетворився на Сонце у галактиці Іст-Рівер. Усі й усе оберталось навколо його світла.

То чому ж я не могла змусити себе попросити? Чому у мене досі трусяться руки?

— Я розумію, що, мабуть, ніколи тобі не сподобаюся після нашого знайомства, — сказав він, — але мені прикро. Мені навіть на думку не спало, що ти таке можеш тримати у таємниці.

— Усе гаразд, — відповіла я. — Але як це стосується мого призначення на роботу?

Кілька хвилин він узагалі мовчав. Він просто… витріщався.

— Ти припиниш? — пробурмотіла я, водночас почуваючись улещеною та роздратованою. — Якщо я скажу, що пробачила тобі, ти припиниш так поводитись?

На його губах розквітла гарна усмішка.

— Ні.

Кленсі, якого, напевно, ніколи не вчили поважати чужий особистий простір, ступив уперед, я позадкувала, відтак однією ногою занурилась у в’язке болото.

Але він не відійшов, а натомість поставився до цього, як до виклику, наблизившись до мене ще ближче. З якоїсь причини, можливо, через надмірну збудженість, я дозволила йому підійти.

— Послухай-но, — нарешті промовив він, — я наказав Майкові не давати тобі ніяких завдань, бо сподівався, що ти працюватимеш зі мною.

— Перепрошую?

— Не гальмуй, ти ж чула, що я сказав. — Він знову поклав мені руку на передпліччя, а я почувалася так, ніби в мою голову хтось впустив бджолу. Мій мозок, наче зненацька оживши, почав працювати на повну потужність, сповнюючись молочно-білими образами того, як ми разом сидимо перед його столом, не зводячи одне з одного очей, поки все навколо пожирає вогонь.

Ці образи він занурював у мене.

Гадки не маю, як він це робив, але все було напрочуд реальним. Цей образ випалював мене зсередини, здавалося, що навіть мої легені горіли. Ядучий дим рвався назовні з-під моєї шкіри, аж поки я не відчула, що вона ось-ось трісне. Мої очі по краях почали чорніти. Вогонь розповзався по одязі, обсмалюючи волосся.

Це не реально, не реально, НЕ РЕАЛЬНО…

Мабуть, Кленсі мене відпустив, чи, може, я знайшла спосіб вивернутися, бо як несподівано вогонь з’явився, так несподівано він і зник, звіявшись разом із трьома тремтливими видихами.

— Ти не можеш мене заблокувати? — запитав він, широко розплющивши очі. — Ти навіть не вмієш користуватись своїми здібностями? Висновуючи з досьє, яке завела на тебе Ліга, мені здається, що ти не вмієш їх контролювати.

Хіба це не очевидно? Я захитала головою. Саме тому я тут, — хотіла відповісти я. — Тому ти мені й потрібен.

Його погляд зблиснув, опускаючись по мені, починаючи від голови і закінчуючи ногами, а тоді назад. Коли він заговорив, його голос був ласкавий. Співчутливий.

— Послухай, я знаю, як це воно. Чи ти гадаєш, що