Темні уми - Олександра Бракен

Знайти, де відбувається це дійство, було легко — дві сотні дивакуватих дітлахів зібралися навколо величенького багаття, щоби поїсти, тож їх неможливо було не помітити. Я уповільнила ходу, і коли наблизилася, то побачила, як дехто зі старших хлопців підкидає більші поліна в жадібний вогонь. Для тих, хто вже взяв вечерю, але не захотів їсти у хатинці на самоті, за стільці правили старі колоди.

Діти, яких ми бачили в кухні, пристосували над вогнем якісь металеві посудини, в яких повільно доходила страва, час від часу бігаючи від офісної будівлі до вогню, щоби поповнити їх. Десятки дітей чекали в черзі біля каструль, нетерпляче притискаючи до грудей пластикові миски.

Я відразу помітила Лаяма, який радше стояв, а не сидів на колоді. У руках він тримав дві миски із чилі та водночас когось визирав. Чабс проминув би його, не помітивши, якби Лаям його не штурхнув, коли той проходив повз. Він щось запитав у Чабса, але я розчула лише частину відповіді.

— Ну ні, дякую. Я читаю «Повелителя мух». Знаю, як це працює: всі починають танцювати навколо вогню, розмальовуючи обличчя та вшановуючи відтяту свинячу голову, а потім когось забивають до смерті каменюками чи гирками і — от дивина — це товстун в окулярах. — Лаям розреготався, але навіть я побачила, як ніяково почувався Чабс. — Мабуть, я не ризикуватиму і піду почитаю — агов, а онде Рубі! Ви двоє можете насолоджуватись звироднінням людської порядності без мене.

Лаям так стрімко крутнувся, що послизнувся на колоді і заледве не впустив обидві миски на дівчат із пухнастими шевелюрами, що сиділи поруч нього.

— Розважайтесь, — мовив Чабс, поспіхом проходячи повз мене.

Я смикнула його за рукав, потягнувши назад.

— Що таке? — запитала я.

Він знизав плечами, кутиками рота утворивши якусь подобу усмішки.

— Мабуть, я просто сьогодні не в гуморі для такого.

Я знала це відчуття. Після того як ми були вчотирьох стільки часу на самоті, раптом опинитися поміж стількох людей; навіть попри те що вони такі самі діти, як і ми, ми відчували невеликий стрес. Якщо йому не подобалось, що одна людина — я — вдерлась у його світ, я тільки уявити можу, що коїться з його нервами зараз.

— Ну, якщо зміниш думку, ми тут.

Чабс ласкаво поплескав мене по голові та пішов по багнистій стежці в хатину, в якій нас поселили.

— Що на нього найшло? — запитав Лаям, подаючи мені миску з іще гарячою стравою.

— Мабуть, він просто втомився, — сказала я і дала собі з цим спокій. — А де Зу?

Він кивнув уліво, де, певна річ, квітло усміхнене обличчя Зу в компанії невеличкого гурточка хлопчиків і дівчаток, її однолітків. Побачивши мене, вона помахала рукою. Я здивувалась, наскільки осяялося її лице. Азійська дівчинка, котра сиділа поруч із Зу, кивнула, коли Зу показала на неї так, немовби знала кожну її думку і не потребувала жодного її слова, промовленого навіть пошепки. Коли Зу перехилилася, щоби зсунути капюшон із спортивного светра дівчини з написом «Вірджинія — для коханців», я побачила довгу, блискучу, чорну косу.

— О Боже мій! — промовила я, нараз усе пригадавши.

— Що таке?

— Та дівчинка була у твоєму таборі, — пояснила я. — Я бачила її у сні Зу. Їх розлучили.

— Справді? — Те, як повільно поширювалося по його обличчю усвідомлення, було чарівним видовищем. — Це пояснює, чому вони нещодавно так обіймалися, що аж попадали на землю.

— Справді? — засміялась я.

— Так, вони викачувалися по землі, наче цуценята у траві. — Агов, Зу! — Вона знову глянула в наш бік. — Підійди-но на мить. Ні, і подругу приводь…

Коли дівчата підвелися, я з подивом помітила, що інша дівчинка на добрих чотири дюйми вища за Зу, хоча на вигляд була старшою не більш як на рік.

Усміхнена Зу, вхопивши дівчину за руку, кинулась до нас. Вона знову була вдягнута у яскраво-рожеву сукенку.

— Привіт, — привітався Лаям, простягаючи дівчинці руку. — Мене звати Лаямом, а це…

— Я знаю, хто ти, — не дала договорити дівчина. — Лаям та Рубі. — Вона склала руки на грудях. — Сюзуме все мені про вас розповіла.

— Ти сказала, що розповіла, чи…

— Певна річ, вона не промовляла до мене, — пхикнула дівчинка, отримавши за це ліктем штурханець. Обернувшись, вона щось сказала до Зу японською, а та своєю чергою захитала головою і смикнула її за косу.

— Добре, гаразд! — Висока дівчинка знов повернулась обличчям до нас, збоку від неї палало вогнище. — Я — Хіна, а Сюзуме — моя двоюрідна сестра.

— Ого! — мовила я, дивлячись на Зу. — Серйозно? Це ж чудово!

Вона підстрибувала навшпиньках, досі всміхаючись.

— І ви у Каледонії були разом, — мовив повільно Лаям. — Зу, чому ти про це не згадувала? Ми би спробували її знайти. Ти теж