Темні уми - Олександра Бракен

— Я Зелена, — відповіла Хіна, показуючи на своє густе волосся. — Прикинь?

Зу, вибачливо знизавши плечима, відтягнула Хіну вбік, у коло молодших дітлахів, які саме грали в якусь карткову гру. А Лаям повернувся до мене із виразом найщирішого подиву.

— Я так розумію, що мені щойно нагрубіянила дванадцятирічна?

— Мабуть, це сімейне, — сказала я, крутячи ложкою в мисці. Чилі було теплим і пахло чудово. Гадаю, останні сім років я не їла нічого, окрім помиїв, які давали у Термонді, та різних сурогатів, а той факт, що хтось іще й доклав зусиль, щоби її приготувати… Я хотіла поворухнутися, але цілу секунду, чи третину секунди, ніяк не могла цього зробити.

Перебуваючи так близько від вогню з повним шлунком смакоти, я почувалася сонною і в безпеці. Зрештою я просто сповзла з колоди й опинилася на землі, біля Лаямових ніг.

— Це нагадує мені… — промовив Лаям. — Ти повіриш, що Зу з радості застрибала і заплескала в долоні, коли я сказав, що їй доведеться просинатися о сьомій і, як у давні часи, йти вчитися із книжок спільно з іншими дітьми?

— Дітьми?

— Щоденні уроки. Школа. — Він постукав по моєму носі чистим краєм ложки. — Покрутись поруч і ти, Рубі, може, і встигнеш на поїзд, і почнеш розуміти пташину мову.

Коли ми закінчили їсти, Лаям склав наші миски в одну із численних пластмасових бочок, що пропливали у повітрі поблизу. Найближчою до нас керував кістлявий хлопчина, Синій, котрий навскид був завважки як половина бочки. Я кліпнула раз, потім ще раз, подумавши спершу, що мені це ввижається. Я вперше у житті бачила, щоби хтось використовував свої здібності так… легковажно. Це була єдина дивна деталь у загалом цілком нормальній картині. Принаймні нормальній у моєму розумінні. Кілька дітлахів бринькали на гітарах чи використовували поліна як палички для барабанів. Проте більшість тихо перемовлялася чи грала в карти.

Позаду мене опустився Лаям, заледве вмістившись між моєю спиною та старою колодою. Миготливе повітря навколо вогню вкупі із чудовим теплом розслабили мене. Він почав рукою гладити моє волосся від спини до шиї. Моє тіло хилилося назад, допоки я не обіперлась об Лаямові груди, опинившись між його коліньми.

— Добре тобі, дівчино? — прошепотів він мені у вухо. Я кивнула, мої пальці намацали його оголені руки, проводячи по м’язах та випнутих судинах. Рушивши у місію відкриттів, шукаючи щось таке, про що я дотепер не здогадувалась. У нього була така м’яка шкіра, а руки такі теплі та великі, з посинілими, подряпаними та вкритими дрібними струпами кісточками на пальцях. Я поклала свою руку на його, і наші пальці сплелися.

— Мені треба було трохи побути на самоті, але зараз усе добре.

— Гаразд, — прошепотів він. — Але наступного разу не ходи туди, де я не зможу тебе знайти.

Я не задрімала, а радше розслабилась. Здавалось, що довше я сиджу там, то тихішає в моїй голові, швидше заспокоюються нерви і вгамовується біль у моєму тілі, роблячи мене такою самою м’якою, як багно під нами.

Врешті, хтось приніс десятирічної давнини переносний програвач, тож із поваги до «Біч Бойз» навіть діти з гітарами затихнули. Мабуть, я була єдиною у всьому таборі, хто не танцював, але спостерігати за рештою було цікаво. Особливо за Зу, котра крутила ногами та здіймала руки угору — принаймні поки не підбігла до нас і не взялася тягнути нас обох за руки. Я змогла якось відбитися, а от у Лаяма такої сили волі навіть близько не було.

Вони обоє розреготались, коли залунала пісня «Barbara Ann», і почали крутитися під звуки пісні «Fun, fun, fun». Я мала б здогадатись, що щось не те, коли вони обоє обернулись до мене з однаковісіньким хитрющим виглядом.

Лаям тицьнув у мою сторону пальцем і почав кликати до себе. Засміявшись, я замахала руками: мовляв, ні.

Він широко всміхнувся — по-справжньому широко всміхнувся за багато днів, — і я відчула якусь ваготу на рівні сонячного сплетіння. Відчуття було тепле, лоскотливе і дуже знайоме. Лаям почав удавати, ніби тягне до себе мотузку, а Зу навіть припинила свої веселощі, щоби допомогти йому тягнути. Їхні ледь спітнілі і розпашілі обличчя виблискували від поту. Забувши про багно і бруд, я поковзала просто до них — просто у випростані Лаямові руки.

— Так нечесно, — заскиглила я.

— Ну ж бо, Зелена, — мовив він. — Тобі б не завадило добре потанцювати.

Зу розвернулась навколо своєї осі, махаючи руками у такт «От був би клас!». Я, поклавши руку на Лаямову, дозволила, щоби він поклав її собі на плече. Не питаючи дозволу, він легенько взяв мою другу руку у свою.

— Стань мені на ноги.

Я подивилась на нього, як сподівалася, недовірливим поглядом.

— Довірся мені, — мовив він. — Ну ж бо, поки наша пісня не дограла.

Знехтувавши голосом розуму, я стала йому на ноги, чекаючи, що він здригнеться від моєї ваги. Принаймні його ноги мали її відчути.

— Трохи ближче, Зелена. Я не кусаюся.

Я нахилилась ближче, досить близько, аби щокою притулитись йому до плеча. Лаям схопив мою руку міцніше, і я відчула,