Темні уми - Олександра Бракен

Офіс/табірний склад був найміцнішою побудовою з тих, які ми вже проминули. На відміну від змайстрованих із колод хатинок із темно-зеленими дверима, він мав значно стійкішу конструкцію.

— Тут ми зберігаємо харчі, — пояснив Майк, немов то була найзахопливіша річ, яку ми колись чули. — А звідси Невловимий усім керує. Я відведу вас і познайомлю. Заодно отримаю дозвіл, щоби ви трохи пожили в нас.

— Нам ще й дозвіл потрібен? — запитав Чабс. — А якщо він відмовить?

— Він ще ніколи нікому не відмовляв, — відповів Майк, перекидаючи ящик на плече так, щоб мати змогу покласти руку Чабсові на плече. Помітивши при цьому, що привернув мою увагу, він усміхнувся до самих вух.

— А ти не була в Каледонії. Я б запам’ятав таке личко, як у тебе. — Гадаю, він вважає себе чарівним через свої темні очі та ямочки на щоках. Спостерігаючи за моєю реакцією, він глянув на Лі, який намагався усміхатися ще ширше. — Звідки ти така взялась і де мені таку знайти?

— Підібрав її на заправці у Західній Вірджинії, за акційною ціною, — промовив Лі. — Даруй, але то була остання.

Майк знов розсміявся, стиснувши Чабса за плечі, перш ніж, підстрибуючи, зійти по сходах угору, а тоді пірнути під білу запону, що висіла над маленьким ґанком будинку.

Через намальовану на ній величезну чорну літеру Ψ Зу зупинилася, наче вкопана, там, де стояла, її обличчя враз набуло хворобливого відтінку. Я не могла поворухнутися — не могла відвести очей. Лаям прокашлявся, ворушачи щелепою, немовби намагався струсити із губ слова.

Цього принаймні вистачило, аби ми із Зу остовпіли. Від тривоги її обличчя спалахнуло, як свічка. Лаям спантеличено глянув на друга.

— Що таке? — спитав Майк, помітивши нашу реакцію.

— Це ви з якоїсь особливої причини прикрасили цей добрий заклад символом наших кревних ворогів? — запитав Лаям.

Я вперше побачила, як із часу нашого знайомства Майк спохмурнів, а відтоді минуло майже дві години. Його погляд ніби посуворішав, а щелепа чомусь напружилась.

— Це ж наш символ, хіба ні? Це Псі. Цей символ є уособленням нас, а не їх.

— А як ти поясниш чорний колір? — наполягав Лаям. — Пов’язки на рукавах, сорочки…

Він мав рацію. Кожен так чи інакше носив на собі щось чорне. Здебільшого вони вдовольнялися чорною пов’язкою на руці, а деякі, і не лише ті, котрі напали на вантажівку з продуктами, були з голови до п’ят зодягнені у чорне.

— Чорний — це відсутність будь-якого кольору, — взявся пояснювати Майк. — Ми тут не вирізняємо нікого за кольором. Ми всі поважаємо одне одного, поважаємо наші здібності, і допомагаємо одне одному, щоби їх зрозуміти. Я гадав, якщо хто й пристане у цьому до нас, то це ти, Лі.

— О, ні, ні, ні, я з вами. Справді, як капітан корабля, — запевнив Лаям. — Я просто… спантеличений. Отже, особливий колір — чорний. Збагнув.

Вхідні двері знову зі скрипом розчинилися. Майк притримав двері ногою.

— Заходите?

Зайшовши всередину, я із подивом відчула, як мені в обличчя повіяло теплом, побачила настінні світильники. Електрика… Я згадала, як Ґрег розповідав щось про те, як Жовті поремонтували мережу, щоби відновити її роботу. Цікаво, чи в них і вода в кранах є?

Передні кімнати були заставлені купами ковдр та постільної білизни, там же лежали кілька згорнутих матраців та багато сірих пластикових трубок незрозумілого призначення. Задня кімната — офісний склад/багатоцільовий склад — розташовувалась праворуч від маленької, вимощеної білими плиточками кухоньки. Майк показав рукою на дітей на кухні, які мішали довгими дерев’яними ложками у каструлях щось смачне.

Старі дерев’яні полиці були пофарбовані у понурий зелений, але нафаршировані консервованими продуктами кольору веселки, а також пакетиками із чипсами, макаронами та навіть зефіром. Лаям тихо присвиснув, побачивши вежі ящиків з крупами, що здіймалися вище за наші голови.

Мені подумалося, що Чабс зараз розплачеться.

Ми поставили ящики з фруктами на підлогу в темному кутку кухні, біля дівчини з коротким русявим волоссям, одягнутої у чорний коротенький топ. Вона досі радісно плескала в долоні, підстрибуючи на пальчиках. На око їй було не більше чотирнадцяти чи п’ятнадцяти, хоча на обох вухах у неї було чимало пірсингу.

— Я знав, що ти зрадієш, Ліззі, — мовив Майк, кидаючи їй грейпфрут.

— У нас уже сто років фруктів не було, — сказала вона, промовляючи кожне слово чимраз голосніше. — Сподіваюсь, цього стане на кілька тижнів.

Майк вивів нас із кімнати, залишивши Ліззі воркотіти з ананасами та апельсинами.

— Ходімо нагору. Він уже, мабуть, зустрівся з охороною. Ґрейс відповідає за набіги, а Олівія — ви ще познайомитесь з нею — керує вартовими по периметру табору. Якщо хочете, я домовлюся, щоби вона знайшла там для вас місце.

Він глянув на Зу.

— Але, на твоє