Темні уми - Олександра Бракен

— Перевірила? — поцікавився Лаям у Зу. Коли вона підняла великий палець догори, він закинув її рожевий заплічник собі на одне плече, а мій — на інше. — Віднині й назавжди, бібліотекарко Меріен. Я думав, що ти сам перевіриш усе.

Чабс показав йому середній палець і, налігши тілом на валізу, спробував її закрити. Я нахилилася, щоби йому допомогти, при цьому намагаючись не дивитися на обличчя Лаяма, який очей не зводив із добряче побитої Бетті. Зу тихенько плакала; Лаям поклав Зу руки на плечі, утримуючи її на місці. Навіть Чабс глянув на машину незвично ніжно, мнучи пальцями штанину.

Я збагнула нарешті, чому наші з Бетті шляхи розійшлися: інший розшуковець, котрий прибув разом із леді Джейн, ще мав би крутитися побіля нас і, можливо, жінка встигла внести нашу машину в бази даних розшуковців, котрі полювали на таких, як ми. І я розуміла, чому Лаям так неохоче на це пристав. На відміну від маленьких побляклих і покинутих містечок, які ми проминули в Західній Вірджинії, тутешні міста та їхні мешканці ще трималися, отже, народу на дорогах буде більше, а Бетті із розтрісканими вікнами та дірками від куль була надто примітною. Крім того, у нас залишилось мало пального, або й не залишилось взагалі, і в нас зоставався лише один варіант, як запастися ним — никати туди-сюди та зливати його з покинутих на узбіччях шосе автівок. Занадто жвавий рух на дорогах, а, отже, забагато потенційних очей, які це бачитимуть.

Лаям довіз нас якомога ближче до озера Принц, але ніхто і гадки не мав, скільки нам іще знадобиться часу, щоби дістатися туди.

— Здається, нам потрібно щось із нею зробити, — сказав він, — як-от загнати її на баржу та відправити у море, перед тим підпаливши. Щоби пішла у вічність у променях слави.

Чабс звів брови.

— Це ж мінівен, а не човен вікінгів.

Зу, вивернувшись із-під його рук, пішла у напрямку до дерев, що росли ліворуч. Лаям розгублено потер потилицю.

— Ей, — почав він, — усе гаразд, ми…

Але коли Зу знову постала перед нами, то виявилося, що вона повернулася не з порожніми руками. Між пальцями вона затиснула чотири маленькі жовті квіточки — на око, якийсь бур’ян. Такий, який нам зазвичай щовесни доводилось прополювати у саду в Термонді.

Підійшовши до мінівена, Зу звелася навшпиньки та підняла найближчий двірник. Тендітними пальчиками вона поклала кожну квіточку в рядок на розтрісканому лобовому склі.

Щось холодне і мокре впало на мої вії. Не сльози — мряка, та, що просочується повільно і невмолимо, поволі доводячи тебе до божевілля. І я раптом збагнула, як нечесно, що ми не можемо знову сховатися у салоні машини; що навіть якщо дістанемося до Іст-Рівера, ми ще впродовж тривалого часу хворітимемо і забуватимемо її.

Ця машина була для них безпечним прихистком. Для нас. А зараз ми і його втратили.

Опустивши руки в кишені, я відвернулась, прямуючи до дерев. Пальцями в кишені я торкнулась до чогось твердого та гладенького, мені не треба було добувати річ, щоб збагнути, що то — тривожна кнопка. Спочатку я ховала її, бо сумнівалася, що спроможна самотужки їх захистити, а зараз… у мене промайнула думка жбурнути її на землю, щоби вона там з миром спочивала. Лаям підтвердив усі мої підозри, але тоді здавалось нерозумним викидати її, коли ми мали нагоду використати їх так само, як вони використали би нас. Якщо ССПівці та розшуковці зараз наздоженуть нас, то прибулі агенти могли відвернути їхню увагу, і в результаті ми би мали достатньо часу, аби спробувати втекти.

Але ще більш соромно мені стало від того, що я з полегшенням зітхнула, намацавши її у кишені, знаючи, що Кейт з усіма її обіцянками допомогти досі доступна, досі тільки на відстані одного дотику.

Лаям вважав найпростішим і найшвидшим способом дістатися нашій маленькій ватазі до Іст-Рівер — іти вздовж трас, якими ми би їхали, якби досі подорожували у Бетті. Ми перебували досить близько до шосе, аби час від часу чути, як повз пролітає автівка чи побачити краєм ока, як промайне довга срібнопуза фура, але йшли так, щоби нас не могли побачити. Саме так Лаям мандрував, утікши від Ліги, саме так пройшов більшу частину Вірджинії, — сподіваючись дістатися додому.

Ми саме сперечалися, чи зламав Чабс пальця на нозі об відстовбурчений корінь дерева, коли тишу порушив сигнал клаксона якоїсь вантажівки. Гуркіт, що донісся за мить, був незмірно гіршим — так наче щось важенне впало набік, і тепер чути тільки скреготливе відлуння нівеченого металу.

Ми всі підскочили — я відпустила руку Зу, щоби затулити вуха. Вищання гуми за мить до трощі скидалося на попереджувальний сигнал перед білим шумом.

Лаям обережно забрав мої руки з вух.

— Ходи зі мною на хвильку, — промовив він, а тоді повернувся до решти: — А ви, народ, торби стережіть.

Перш ніж усе стихло, ми почули чийсь крик. Не відчайдушний — не так, як кричать перелякані чи скалічені, чи навіть знавіснілі від горя. Клич був військовий. Клич заклику до повстання. Після цього в Зу та Чабса пропала будь-яка можливість до нас долучитися. Вони стерегли речі, поки ми з Лаямом простували до лісосмуги, що відмежовувала нас від мокрого асфальту автобану.

Посеред дороги на боці лежала фура, так наче якась дитина кинула туди свою іграшку. Коли ми припали до землі і