Темні уми - Олександра Бракен

З шістьох хлопців, що обступили нас, тільки двоє закотили догори балаклави, повідкривавши обличчя: кремезний хлопець — кремезний, як Геркулес, — з розпашілим і розмальованим чорною фарбою обличчям, та ще один, з обличчям оливкового відтінку і кучерявим чорним волоссям, зібраним у короткий хвостик на потилиці. Останній — це і був Майк. Простягнувши руку, він забрав з Геркулесових рук листи та притиснув їх до грудей.

— Лі, хлопче, пробач. Я й не думав…. — Майк затнувся. Лаям відпустив мою руку, щоби поплескати знайомого по спині. — Що ти в біса тут робиш?

Лаям, забравши у нього листи, знову простягнув руку, щоб вивести мене уперед.

— У нас зараз усе в порядку, — промовив він до мене. І, здається, казав правду. Щойно Майк за нас заступився, решта хлопців втратила до нас усілякий інтерес.

— Боже, Лі, — мовив він, витираючи дощ з обличчя. — О Боже, Боже, мені не віриться, що ти справді зміг втекти.

Голос Лаяма був напруженим.

— Я гадав, що ти із Джошем, коли…

— Так і було, але я втік через поля, — додав він. — Завдяки тобі.

Ще один хлопець, цей із такою темною шкірою, як у Чабса, показав великого пальця в бік Лаяма.

— То це і є Лі Стюарт? — запитав він. — З Каледонії?

— З Північної Кароліни, — відповів Лаям навдивовижу в’їдливо.

Майк схопив Лаяма за руку, тремтячи усім тілом.

— А решта, чи ти бачив, решта втекли?

Лаям вагався. Я знала, про що він міркує. Цікаво, чи розповість він Майкові правду про те, скільки насправді дітей втекло тієї ночі.

Але натомість раптом пронизливо запищали всі шестеро їхніх годинників.

— Уже час, — звернувся Геркулес до інших. — Хапайте запаси та повертайтеся. Мундири нагодяться сюди будь-якої миті.

Наказ було підтверджено одним пострілом із гвинтівки, що був схожий на одинокий оглушливий зойк на безлюдній дорозі. Ми із Лаямом відскочили якнайдалі від них.

Діти ззаду фури скидали вниз увесь наявний вантаж: ящики та піддони з яскравими фруктами. Я розтулила рота, побачивши зеленуваті банани, які вже за кілька днів достигнуть.

Коли вони рушили та повернули до дерев, я ясно побачила водія вантажівки, котрого, непритомним та зв’язаним, скотили у придорожню канаву.

— Отже, що ви таке? — Лаям потер потилицю. — Влаштовуєте рейди на всіх, хто мав дурість тут проїхати?

— Це набіг за припасами, — мовив Майк. — Ми просто намагаємось привезти трохи харчів на спожиток, а це єдиний спосіб, у який ми можемо це зробити. Тільки треба не баритися — одна нога тут, друга — там, поки ніхто нас не помітив і не простежив аж до нашої домівки.

— Домівки?

— Еге ж. А ви куди, народ, прямуєте? — Майку доводилось перекрикувати тих, хто вже кликав його. — Гайда з нами!

— У нас вже є власне банда, дякуємо, — відповів Лаям.

Темні брови у Майка насупилися.

— Ми не банда. Принаймні не така. Ми з Невловимим Хлопцем. Чули про нього?

Незважаючи на всі спекуляції, Іст-Рівер виявився звичайною територією для кемпінгу. Звісно, обширною, але не було в ній нічого такого, чого я вже не бачила десятки разів, коли їздила з батьками на відпочинок. Після того як її розрекламували Майк і решта хлопців, вам би мало уявлятися, що ви прямуєте до райської брами, а не до якогось старезного кемпінгового майданчика, що його в минулому житті називали «чеспікськими стежками».

Оскільки саме Майк переконав решту хлопців взяти нас з собою, то він за нами і наглядав, коли ми сходили багнистим, розмоклим путівцем, нав’ючені ящиками з фруктами, які були настільки спокусливими, наскільки і важкими.

— Ми постійно таке проводимо — оті, як ми кажемо, набіги за припасами, — щоби запастися необхідним. Харчами, ліками, тощо. Інколи навіть на магазини робимо наскоки.

Лаям віддав мені свою куртку, щоби я не змокла під дощем. І хоча поки ми йшли, сіялася лише мжичка, хисткі картонні ящики у наших руках вже розмокли. Час від часу дно в того чи іншого розлазилося, і тоді, хай що би хлопець ніс, він мусив збирати мокрі фрукти у кишені чи нести, склавши у сорочку. Діти знову поверталися, щоби прибрати оту розкидану яскраву стежку, що залишалася після нас. Я заледве стримувалася, щоби не відволікатися на це.

Коли Майк повернувся до нас спиною, Лаям, опустивши руку в ящик, із сором’язливим усміхом простягнув мені апельсин. Відтак, кинувши його в кишеню моєї куртки, він нахилився, в результаті чого капюшон його спортивного светра зсунувся з голови, і він легенько поцілував мене у вкриту синцями щоку. Після такого холодна мжичка з моєї шкіри наче випарувалась.