Темні уми - Олександра Бракен

ССПівці випередили поліцію. Поталанило в тому, що хтось впустив м’яча чи вони мали забрати ще якихось дітлахів, бо ССПівці не залишились довше й не допитали твоїх батьків, а, отже, не зробили попереднього відбору. А потім тебе повезли в Термонд, і там ти спромоглась уникнути розкриття своєї справжньої суті, того, що ти — Помаранчева…

— Припини! — Я не хотіла цього чути. Я не хотіла, аби хтось інший чув про це.

— Та що з тобою? — закричав Лаям. — Хіба ти не бачиш, що їй боляче?

Кленсі, мабуть, очікуючи на черговий штурхан, перейшов на інший бік столу.

— Я просто у захваті, що зустрів її. Нечасто знайдеш ще одного Помаранчевого.

Посеред грудей запалала іскра, швидко поширюючись до мого мозку. Він Помаранчевий. Чутки були правдивими. Може, він справді зможе мені допомогти.

— А ти… хіба не виправлений? — повільно запитала я. — Хіба не через це тебе випустили?

— Ти, як ніхто інший, повинна знати, Рубі, що вони нічогісінько не здатні виправити, — відповів він. — А як, до речі, поживає старий-добрий Термонд? Мені належить сумнівна честь бути його першим мешканцем — я бачив, як будують їдальню, цеглина за цеглиною. Вони справді порозвішували повсюдно мої фотографії?

Ба навіть краще питання: вони справді сподівалися, що я, підсунувши стільця, почну переливати з пустого в порожнє про старі добрі часи?

Кленсі зітхнув:

— Хай там як… але якщо ти — Рубі, отже, ти — Лі Стюарт. Я й твою справу прочитав.

— Щось цікаве знайшов? — нервово посміюючись, запитав Майк.

— ССПівці стежили за кожним твоїм кроком, — мовив Кленсі, відхиляючись на спинку крісла. — Отже, тобі на певний час десь треба зачаїтися, чи не так?

Лаям мить завагався, а відтак кивнув.

— Ти зробив свій вибір, прийшовши до нас. Можеш залишатись скільки потрібно. — Кленсі поклав руки на груди. — Тепер, коли я спромігся всіх засмутити, Майку, чи не розмістиш їх по хатинах?

Майк кивнув.

— Для протоколу, мене ви не засмутили, босе.

Він розсміявся, звучно і спроквола.

— Добре, гаразд. До речі, дякую за ваш сьогоднішній тяжкий труд. Здається, ноша була важкенькою.

— Ви навіть не уявляєте, — відповів Майк, йдучи до дверей. Він махнув нам, щоб ішли за ним, але вже не дивився на нас з тією ж теплотою. — Вісімнадцята хатина вільна, чи не так?

— Так. Та і його хлопці пішли на свій хліб, — мовив Кленсі. — Не знаю, чи хтось прибирав там із того часу, тож наперед вибачте, якщо там бардак.

І тоді він знову поглянув на мене, один кутик його губ піднявся догори, а потім — інший. Тепле, дочасно згасле відчуття знову запульсувало у голові, а пульс зробився частим. Я відвернулася, розірвавши зоровий контакт, але цей образ захопив мій розум, розливаючись до тих пір, поки мені не здалось, що я захлинаюся. Подумки я бачила Кленсі та себе на самоті у цій самій кімнаті, де він навколішки простягав мені троянду.

Пробачиш мені? — Його голос гучно відлунював у моїх вухах, поки я спотикалась на сходах.

Як він таке зробив? Ніби вальсуючи, обійшов увесь мій природній захист. І чому мій розум раптом ожив і потягнувся до найближчої людини, яка була настільки дурною, щоби впустити мене?

Я підвела обличчя, яке до того схилила на Лаямове плече. Коли я це зробила? Коли ми вийшли надвір чи коли ми пройшли до хатини?

Лаям намагався перестріти мене поглядом, коли я відпустила його. У мене через це боліла голова, я відчувала справді фізичний біль. Було надто небезпечно стояти так близько біля нього.

— Трохи пізніше, — прошепотіла я.

Брови Лаяма замислено зійшлися, а губи ворухнулися, так наче він спершу хотів щось сказати. Проте за мить він тільки кивнув і, ступивши на сходи, повернувся назад до хатини.

Мені треба було відійти від них якомога далі, принаймні поки не проясниться у голові. Я не мала ні плану, ні карти. Я просто пішла по найближчій стежці. Кілька незнайомих дітлахів щось стривожено гукнули мені, але я не звернула на них уваги, йдучи на запах твані та зігнилого листя, допоки не дісталась до тепер уже знайомого озера.

Дерева та кущі росли уздовж всієї стежки до дерев’яного Т-подібного доку, а коли закінчилася рослинність, переді мною постала мотузка з написом: «Вхід заборонено».

Прослизнувши під нею, я попростувала далі, не зупиняючись, поки не сіла на краю випаленого сонцем старого доку, опустивши голову між колінами, прислухаючись до дитячого сміху та подаленілих криків і вичікуючи, коли до моїх ніг уповні повернеться відчуття, аби я змогла стояти, і коли зникне відгомін голосу Кленсі Ґрея.

Самісінька, — міркувала я, влігшись на стару липу, — нарешті самісінька.

Вечерю подали точно о сьомій. У таборі не було ні селектора, ні сигналізації, але був дзвінок. Мабуть, це універсальний заклик до їжі, бо щойно пролунав перший дзвінок, усі заметушились. І ця метушня поширилася через хатинки та