Темні уми - Олександра Бракен
— Може, ти мене й шукала, але я, якщо чесно, чекав на тебе. Я вже давно не зустрічав хоч когось, хто би міг зрозуміти, через що я проходжу. Бути Помаранчевим… таке годі й порівнювати з іншими. Вони не розуміють ані нас, ані того, на що ми здатні.
«Тільки ми, — почувся тихий голос у моїй голові, — нас таких тільки двоє».
Я міцніше стиснула його пальці.
— Я знаю.
Його увага ніби блукала, погляд перейшов на іншу сторону кімнати, де стояв телевізор та комп’ютер. Мені здалось, що я помітила сумний проблиск у його очах, схожий на справжній біль, але він водномить зник, поступившись місцем звичному виразу впевненості.
— Готова спробувати?
Я кивнула.
— Я присягаюсь, що намагалася. Прошу, благаю, не відмовляйся від мене.
Я здивувалась, відчувши, як він забрав свої руки. Ошелешено спостерігала, як вони ковзають по моїх оголених руках угору до плечей. Я не спиняла його. З Кленсі так і відбувалось — і з цією особливістю я швидко змирилась. Поруч із ним мені не потрібно було боятись — ані своїх зумисних дій, ані мимовільних. Мені не треба було вибудовувати весь наявний захист, щоби тримати власний розум на припоні, бо Кленсі чудово вмів утримувати мене якнайдалі від своєї голови.
Але Лаям… він був для мене такою собі коштовністю, яку я могла знищити одним невдалим порухом. Я не могла бути з ним, принаймні не тоді, не в такій подобі, як ото зараз.
Кленсі нахилився, щоби розпочати свою роботу. І я нахилилася вперед, просто проти його грудей, від яких пахло сосною та старими книжками і тисячею можливостей, про які я навіть не здогадувалася.
З першого разу я його не заблокувала — і з п’ятого теж. Мені знадобилося три дні й при цьому довелося явити перед ним усі найсумніші й не надто привабливі спогади, щоби спромогтися на хоч якийсь захист.
— Думай глибше, — казав він мені. — Згадуй про те, чого нікому не хотіла би показувати. Ці спогади спровокують найсильніший захист.
Уже не зосталось нічого, чого він ще не бачив. Присягаюсь, з хлопця міг би вийти нейрохірург, настільки різкими і точними були його рухи. Щоразу, коли я подумки поверталася до якогось спогаду чи думки, намагаючись звести невидиму стіну навколо них, мій захист розсипався на порох, наче тонесенький вощений папір. Утім, він не впадав у відчай.
— У тебе вийде, — безнастанно повторював Кленсі. — Я знаю, ти зможеш. Ти здатна на більше, ніж вважаєш.
Саме завдяки його пораді знайти якийсь не надто привабливий спогад я зрештою спромоглась на перші справжні результати.
— Це обов’язково має бути спогад?
Він поміркував.
— Може, цього разу тобі варто спробувати щось інакше. Якусь фантазію. — Можливо, це мені здалося, але раптом його обличчя наблизилося до мого майже впритул. — Щось, чого ти прагнеш. Чи… когось?
Через те, як він ці слова промовив, мені здалось, що він запитує цілком серйозно, хоч і приховує за звичайним, безтурботним тоном. Я зберігала спокійний вираз обличчя.
— Добре, — згодилася я. — Гадаю, я готова.
Кленсі мав не надто упевнений вигляд. Зате я була впевнена. Саме ця фантазія вже багато тижнів прослизала у мої сни, вторгаючись у той момент, коли я не надто контролювала себе.
Вона з’явилась посеред третьої ночі в Іст-Рівері, саме впродовж тієї години, що відділяла день від ночі. Я налякано прокинулась у ліжку, спантеличено прислухаючись до Чабсового хропіння та борсання Зу в ліжку. Кожен сантиметр мого тіла напружився, поки я намагалась проаналізувати щойно побачене. Я це бачила так, наче воно відбувалося насправді чи принаймні ось-ось відбудеться.
Такий сон я би ніколи нікому не розповіла, бо носила його глибоко в серці, запхнувши так далеко, що навіть не усвідомлювала, що він там, допоки він раптом не вигулькнув звідти в усій своїй реальності.
Мабуть, це відбувалося навесні. У кінці вулиці в Салемі, де мешкали мої батьки, буяла вишнева повінь. Ми проїхали мимо в Чорній Бетті — Лаям і я сиділи попереду, слухаючи пісню «Лед Зеппелін», якої, може, ніколи насправді не існувало. Зовні батьківський будинок прикрашали білі кульки, прив’язані з кожного боку білої брами. Лаям узяв мене за руку — він був одягнений так, як у перший день нашого знайомства, — і ми разом пройшли просто через головний коридор у будинку, проминули блідо-жовту кухню, допоки не дістались до дверей, що виходили на задвір’я, де всі вже чекали на нас.
Усі. Мої батьки. Бабуся. Зу. Чабс. Сем. Вони сиділи на ковдрі, яку батьки розстелили на траві, смакуючи те, що готував на грилі мій тато.
Мама бігала навколо, прив’язуючи ще більше кульок, її руки були вимащені землею після садіння нових, блідих квіточок, які замість трави затопили все задвір’я. Ми з усіма привітались, я обійняла Сем, показала Зу пташок на деревах і познайомила маму з Чабсом.
А потім Лаям, нахилившись, поцілував мене, і годі знайти слова для того, щоби описати цей цілунок.
Вторгнення Кленсі було таким, як і всі решта: спочатку все затріпотіло, потім —