Темні уми - Олександра Бракен

За мить до того, як вони зійшли зі стежки в лісові хащі, Зу, обернувшись, востаннє нам помахала рукою. Хіна за її спиною теж помахала. А потім вони зникли з очей.

— З нею все буде гаразд, — промовила я. — Вони про неї піклуватимуться. Вона повинна жити з сім’єю. Її справжньою сім’єю.

— Вона повинна бути з нами, — захитав головою Лаям, і слова наче застрягали у нього в горлі.

— То, може, нам піти за нею?!

Ми з Лаямом обернулись. Чабс плентався за нами, а його очі ховалися за сонячними відблисками в окулярах.

— Ти ж знаєш, що не можемо, — сказав Лаям. — Поки що не можемо.

— А чому ні? — Чабс підійшов до нас, у його голосі тепер годі було шукати нещодавній вдаваний спокій. Відчуваючи погляди цікавих очей, я завернула хлопців із головної стежки.

— Чому ні? — повторив Чабс. — Цілком зрозуміло, що нам не допоможуть знайти наших чи Джекових батьків. Тож нам краще піти просто зараз, перш ніж хтось засумує за нами. Ми ще встигнемо її наздогнати.

— І що робитимемо? — запитав Лаям. Він розпачливо провів рукою по вже й без того скуйовдженому волоссю. — Тинятимемось, поки випадково на них не натрапимо? Сподіватимемось, що нас не схоплять і не запроторять знову у табір? Чабсе, тут безпечно. Тут наше місце — звідси ми здатні зробити стільки добрих справ.

Я помітила, навіть раніше за Лаяма, що не треба було цього казати. У моїй голові увімкнулися застережні сигнали, щойно я побачила, як у Чабса роздуваються ніздрі і сердито сіпаються губи. Я розуміла, що, хай що зараз промовить Чабс, ці слова будуть не тільки в’їдливими, а й жорстокими.

— Добре, Лі, я збагнув, збагнув, добре? — Чабс захитав головою. — Ти знов замислив стати великим героєм, але вже тут. Ти хочеш, щоби тебе обожнювали, повірили тобі та пішли за тобою.

Лаям напружився.

— Це не… — розсерджено почав було він.

— Ну, а що ж із дітьми, які вже колись пішли за тобою? — Він почав порпатися у кишенях штанів, поки не видобув звідти знайомий згорнутий аркуш. Чабс так схопив листа, що майже розірвав його. — А що із Джеком, Браяном, Енді і всіма решта? Вони теж усі пішли за тобою, але ж про них забути легко, коли їх нема поруч, адже так?

— Чабсе! — вигукнула я, ставши між ними, коли Лаям наблизився, здіймаючи кулак правої руки.

Я ніколи раніше не бачила, щоби він мав настільки лютий вигляд. Починаючи від горла, все його обличчя наче залила хвиля багрецю.

— Ти не можеш нарешті зізнатися, що чиниш так, щоби почуватися крутішим, а не щоби насправді допомогти комусь? — напосідав Чабс.

— Ти вважаєш… — Лаям заледве спромігся на відповідь. — Ти вважаєш, що я не думаю про тебе кожної клятої секунди кожного триклятого дня? Ти вважаєш, що я колись таке забуду? — І замість вдарити свого друга, Лаям взявся лупцювати себе, гамселячи кулаком по чолі, допоки я врешті не схопила його за руку. — Ісусе Христе, Чарлзе! — мовив він пониклим голосом.

— Я тільки… — Чабс поспіхом проминув нас, спинившись лише для того, щоби ще раз окинути оком. — А знаєш, я ніколи тобі не вірив, — промовив він тремтячим голосом, — коли ти твердив, що витягнеш нас із табору і доправиш живими і здоровими додому. Тому я й погодився написати свій лист. Я знав, що під твоєю орудою більшість із нас зазнає невдачі.

Я ступила крок уперед одночасно з Лаямом, випроставши вперед руки, щоби втримати його від вчинку, про який, як я знала напевно, він згодом пошкодував би. Я відчула, як Чабс пролетів повз мене, наче вітер, повертаючись до хатини. Лаям спробував зробити ще крок уперед, але я притулилася до його грудей. Він важко дихав, тримаючи стиснені в кулаки руки по швах.

— Відпусти його, — попросила я. — Йому просто треба було на комусь зігнати злість. Може, тобі також слід зробити те саме.

Лаям спершу ніби збирався щось сказати, але відтак розчаровано гмикнув і, розвернувшись, попростував до дерев неподалік, у протилежному від Чабса напрямку. Я, обіпершись об стовбур найближчого дерева, заплющила очі. У грудях була така вагота, що мені нічого більше не залишалось, як робити короткі судомні вдихи і чекати.

Коли він з’явився знову, витираючи обличчя, вже майже посутеніло. Збита шкіра на його руках кровоточила. Лице оповивали сутінки, через що здавалося, що потік гніву вирвався з нього, залишивши йому тільки сірий смуток. Коли він підійшов, я простягнула до нього руки й обійняла за кремезний теплий стан. Він опустив руки мені на плечі, пригорнувши міцно до себе і зануривши обличчя у моє волосся. Я глибоко вдихнула його заспокійливий запах — запах лісового диму, трави та шкіри.

— Він не хотів, — сказала я, ведучи Лаяма до впалого стовбура. Він досі тремтів і, здавалося, ледве тримався на ногах.

Лаям не сів, радше впав на той стовбур, нахиляючись уперед і впираючись ліктями у коліна.

— Але від цього його слова не менш правдиві.

Ми довго так просиділи — достатньо довго, аби сонце сховалось за деревами,