Темні уми - Олександра Бракен

Може, я багато навчилась, може, краще опанувала свої здібності, але не зводячи з нього очей, міцно стиснувши кулаки, тремтячи, я ніяк не могла цього виправдати. Який сенс у тому, щоби просидіти відлюдно з тим, хто у мене не вірив, коли десь там були люди, які вірили у мене?!

Рвучко розвернувшись, я попрямувала до дверей. Щойно я відчинила їх, Кленсі гукнув:

— Правильно, Рубі, знову втікай. Подивимось, як далеко ти зайдеш цього разу.

Я не озирнулась і не спинилась, хоча якась частка мене розуміла, що, може, так і є, — я втікала від, можливо, єдиного реального шансу навчитися керувати своїми здібностями. У якусь мить з тих останніх десяти хвилин моя голова наче відмежувалася від серця і зажила самостійним життям, і тепер, відверто кажучи, я гадки не мала, хто з них зараз веде мене на вулицю якнайдалі від нього. Але одне я знала з певністю, з безмежною, абсолютною впевненістю: я не хотіла, аби він бачив моє зсудомлене обличчя, чув у моїй голові провинні перешепти і кружляння журби.

Я нічого не спроможна була від нього сховати, але зараз вперше мені по-справжньому цього захотілося.

Мені знадобилось кілька днів, щоби усвідомити, що не лише той факт, що Зу покинула нас, докорінно змінив усе. Щойно Чабс зауважив подібність життя в Іст-Рівері з табірним, вороття не було. Коли я бачила дітей у джинсах і чорних футболках, то тепер у моїй уяві чорніли уніформи. Коли бачила, як діти у черзі чекають своєї порції їжі, тепер у моїй уяві поставала термондська Їдальня. Коли точно о дев’ятій вимикали світло у хатинах, і я зауважувала, як кілька вартових проходять повз наші вікна, я наче поверталась у Бокс 27, витріщаючись знизу на матрац на ліжку Сем.

Мені стало цікаво, чи насправді не були ввімкненими камери в офісі та на території, які буцімто не працювали.

Я таки намагалась кілька разів зустрітися з Кленсі, щоби вибачитись, але він завжди відправляв мене геть, суворо промовляючи: «Сьогодні я не маю на тебе часу». У мене склалося враження, що це така покара, але не знала напевне, що я сказала чи зробила, щоби заслужити її. Хай там як, а я швидко збагнула, що потребую його у своєму житті більше, ніж він потребує мене. Це, спільно із моєю неабиякою гординею, змусило мене почуватися ще гірше.

Лише у середу, за кілька годин до зустрічі Лаяма з дітьми щодо стратегії звільнення табору, Кленсі нарешті зволив побачитися зі мною.

— Я незабаром повернуся, — сказала я Лаяму, стискаючи за сніданком його руку. — Я відлучуся буквально на кілька хвилин.

Але коли я зайшла в офіс і побачила, в якому стані кабінет Кленсі, то засумнівалася, чи потрібно мені було взагалі приходити.

— Агов, заходь, тільки дивись під ноги. Еге, перепрошую за безлад.

Безлад? Безлад? Та його кабінет мав такий вигляд, ніби хтось підірвав у ньому бомбу, а відтак випустив зграю вовків, щоби ті позбирали те, що ще можна врятувати. Повсюдно валялися стоси паперу, роздруківки, роздерті карти, коробки… і тоді з’явився сам Кленсі, з волоссям, що спадало на обличчя, у тій самій пожмаканій сорочці, яку я бачила на ньому напередодні.

Упродовж тих кількох тижнів, що спливли з часу нашого знайомства із Кленсі, він завжди поставав переді мною бездоганним. Було навіть трохи лячно через те, настільки він зібраний. Я переконана, що це якось стосується умов, у яких його виховували. Навіть якщо його не вчив особисто батько, то якась дивакувата стара нянька висловила поетичну думку про важливість заправляння сорочки у штани, начищування до блиску взуття та розчісування волосся. Він мав такий вигляд, ніби підсмажувався по краях.

— З тобою все добре? — запитала я, зачиняючи за собою двері. — Що відбувається?

— Ми намагаємося скоординувати наліт за медикаментами. — Кленсі вмостився на кріслі, але за мить знову зірвався, коли щось у його ноутбуці задзеленчало. — Почекай хвильку.

Я копнула ногою один зі стосів паперу на підлозі, намагаючись підгледіти, що там написано.

— Це звіти про звичайну нічну активність на найближчих стоянках для вантажівок, — пояснив Кленсі, ніби прочитавши мої думки. Його пальці літали по клавіатурі. — А також дані розвідки Ліги про діяльність ССПівців на тій території. Як видається, «Леда Корпорейшн» залучає уряд для захисту своїх поставок.

— А чому ССПівців? — запитала я.

Кленсі знизав плечима.

— Бо наразі вони є найбільшою військовою силою уряду, і, завдяки любому старому таточку, вони найорганізованіші.

— Гадаю, цілком слушно, — я відхилилася назад і, побачивши сяючий символ на кришці ноутбука, згадала про Чабса. — Чи можу я попросити тебе про послугу?

— Тільки якщо дозволиш мені спочатку вибачитися.

Я знову всілася на крісло і взялася розглядати свої руки.

— Хіба ми не можемо просто забути, що трапилось?

— Ні, не цього разу, — промовив він. — Ей, може, зведеш на мене очі?

Через вираз його обличчя моє серце ладне було вискочити із грудей. Кленсі і до того був напрочуд привабливий, але сьогодні його страдницький погляд робив цю привабливість просто убивчою.